[Page 163]

Взяти в руки ручку і згадати часи до Голокосту – це все одно, що взяти гострий різець і розколупати глибоку рану, яка так ніколи і не загоїлася…

Спогади завжди мають продовження, бо розповідають про життя та події, які сформували тло сьогодення та майбутнього. Людина, яка згадує про себе або певний період часу, має справу з минулими подіями. Але в той же час ці події безперервно заповнюють цю людину. Кожна частинка «спогадів» пов'язується із сучасними діями і стає основою для подальших кроків.

Спогади, які будуть тут озвучені, є різними, оскільки ця меморіальна книга – це плач, у якому ми повинні відроджувати події та говорити про життя та дії, які припинилися у той час, коли вони лише з'явилися. І це особливо боляче, коли йдеться про молодість – ніжне зернятко, яке було зрізане в момент свого зростання і розвитку. Я маю розповідати про чудову рослину, яка росла в холодному і суворому кліматі, але, незважаючи на труднощі, виросла і процвітала. Це стало можливим тому, що його коріння живилося джерелом надії, а на його зростання впливали мрії про майбутнє.

І спалахнула страшна пожежа, і рослина згоріла й загинула.

Спогади про минуле і розповідь про молодь Мізоча загалом та молодіжний рух «Бейтар» зокрема вимагає величезних емоційних зусиль. Щоб викликати ці спогади, я повинен воскресити той час з усіма його героями; підняти з їхніх могил усі чисті душі і разом з ними пережити знову той щасливий і чудовий період.

[Page 164]

Природа була милостивою до Мізоча і оточила його лісами, гаями та пагорбами, краса яких була невимовною.

Єврейське населення любило природу, а молодь користувалася будь-якою нагодою, щоб виїхати з містечка та провести час на свіжому повітрі, піднятися на пагорби за містечком, вирушити в лісові хащі.

Територія, у межах якої могла подорожувати молодь, була обмеженою. У радіусі десятків кілометрів навколо Мізоча, центр якого був населений суто євреями, була заплутана мережа сіл, українські мешканці яких роздмухували антисемітську отруту. Будь-яка поїздка за межі містечка супроводжувалася занепокоєнням і роздумами наскільки це небезпечно з огляду на неєвреїв, старих і молодих.

Я пам'ятаю, що коли місцеві євреї їздили у справах у великі міста, вони про всяк випадок організовували великі конвої. Якщо їхнє повернення затримувалося, їхні родичі турбувалися, чи не трапилося лиха з їхніми близькими. Занепокоєння, насправді, мало підстави, оскільки були часи, коли в лісах роїлися банди та вбивці, які переслідували євреїв. Після зіткнень з цими бандами багато мешканців часто читали благословення «Гомель» з подякою за те, що поверталися «лише» пораненими та пограбованими. Кожного разу, коли мій батько повертався із своїх довгих і далеких подорожей, ми дивилися на нього, ніби він щойно відродився, бо тоді дуже часто євреїв викидали з потягів.

Коли я хоробро їхав на велосипеді в Рівне, Острог, Дубно тощо, на мене дивилися як на людину, яка ризикує власним життям. Навіть пізніше, у більш «спокійні» часи, коли я на велосипеді подорожував Польщею на конгрес «Бейтара» у Варшаві, це сприймалося як велика операція. Не через спортивний характер цієї подорожі, а через те, що єврей наважився ризикнути і наодинці проїхати через села та міста неєвреїв.

Такими були клімат і атмосфера, у яких зростала та розвивалася молодь Мізоча.

Перша світова війна, яка розпочалася в 1914 році, не закінчилася для Мізоча та його околиць в 1918 році. Вона тривала ще декілька років з усіма її наслідками, завойовницькими походами та відступами. Ці події залишили свій відбиток і порушили життя в містечку та його околицях. Зв'язок з великим світом був порушений, а відлуння того, що відбувалося в єврейсько-сіоністській сфері, доходило із запізненням і лише частково. Не дивно, що через географічне положення містечка та особливий статус його єврейських мешканців молодь була далека від будь-яких національних прагнень.

[Page 165]

Члени групи «Бейтар» в Мізочі

[Page 166]

Більшу частину своєї юності я провів у відомому місті Острог, де кілька років жила моя родина. Коли мої батьки повернулися до Мізоча під час навали більшовиків, я продовжував навчатися в Острозі і приїжджав до батьківського дому в Мізочі на свята та під час канікул. Кожного разу, коли я приїздив, моє серце боліло за молодь Мізоча. Незважаючи на свою недосвідченість на той час, я вирішив працювати для молоді. Мій друг Ашер Гілберг (Бен Оні) поділяв мій біль і моє рішення. У нас було багато думок про те, як і в який спосіб пробудити молодь від бездіяльності та мотивувати її діяти. Ми обидва вирішили, що спочатку молодь має бути організована в скаутський рух, побоюючись, що сіоністський молодіжний рух (тоді «Гашомер Гацаїр») може отримати холодний прийом від батьків. Щоб розбурхати молодь, ми обидва вирішили, що в найближчі канікули, повернувшись до Мізоча, я повинен взяти із собою всю символіку скаутського руху (палиці, ґудзики та блискучі цифри для мундирних стрічок тощо). Так у той час зародився скаутський рух, до якого приєдналися найкращі представники молоді Мізоча.

Рух поширювався і повільними, але впевненими, розрахованими кроками ми прищеплювали йому ідеологію сіоністської роботи. Таким чином ми зорали сіоністськими ідеями чисте поле. Серця молоді широко розкрилися, вбираючи знання про славне минуле нашого народу, і в них спалахнув вогонь бажання повернутися на Сіон.

У цієї молоді виникла зневага до діаспори і принижень, яких вона зазнавала протягом поколінь. Також з'явилися прагнення свободи, моральні переконання, великі надії на майбутнє.

Сіоністський вогонь поширився і охопив всю молодь. Громадське життя кипіло і наповнювалося вірою. Молодь була під впливом цих ідей, які спонукали її стати частиною сіоністської роботи.

Скаутський рух досяг своєї мети і виконав свою роль. А потім настала черга сіоністських молодіжних рухів.

У другій половині 1920-х років політичне і суспільне життя нормалізувалося. Вторгнення та війни припинилися, і Мізоч відчинив свої ворота вітрам єврейського та сіоністського світу. Сіоністські молодіжні рухи також просочилися в це містечко, і молодь почала шукати собі дорогу серед заплутаних і звивистих стежок.

[Page 167]

Коли я відвідав Мізоч в один із своїх вихідних днів, я привіз із собою ідею руху «Бейтар».

Ім'я Жаботинського та його вчення викликали хвилю ентузіазму серед багатьох молодих людей, які бачили в політичному сіонізмі швидкий і єдиний шлях до здійснення месіанської мрії – створення єврейської держави. Молодь відгукнулася на заклик великого вчителя і вождя Зеєва Жаботинського. І, приєднавшись до руху «Бейтар», молодь відчула, що вони на правильному шляху, який веде її через великий сіонізм Герцля до їхньої країни.

Група «Ярденія» проводжає Сьому Олікера в Ізраїль

У своїх думках я бачу довгу галерею хлопців та дівчат, молоді, юнаків та юнок, які з'являються і проходять повз. І я знову бачу ту саму дорогу молодь «Бейтара», яка працює, сповнена енергії, самовідданості, самовпевненості та задоволена завданням, за яке вона взялася.

[Page 168]

Лідери групи «Бейтар» в Мізочі Перший ряд справа наліво: Ашер Гельберг, Сара Погоріліцер, Ашер Бат і вчитель Іцхак Шохет

[Page 169]

З розмов, які відбувалися у філії «Бейтара», я зрозумів, що молодь відчувала, що живе в історичний період, протягом якого визначатиметься доля нашого народу. І що для досягнення цієї мети не уникнути боротьби на справжньому полі бою.

Не один раз під час розмов я чув обіцянки, які вражали мене своєю рішучістю йти цим нелегким шляхом і з гордістю нести прапор єврейської незалежності.

Я пам'ятаю, що із створенням «Бейтара» я хвилювався за його долю та майбутнє. Я боявся, що його шляхетні ідеї не будуть прийняті серцями цієї молоді, яка не виховувалася і не отримувала освіти в сіоністському середовищі. Але який я був гордий і щасливий, побачивши величезне море палкої любові, що виникла в їхніх ніжних серцях до народу Ізраїлю та його землі. Я неодноразово дивувався готовності молоді до героїчних вчинків, її гордій самопожертві.

З огляду на таку відданість руху цілком природно, що між «Бейтаром» та іншими молодіжними групами почали виникати сварки, запеклі суперечки та напруження. Кожний із рухів намагався довести, що тільки його ідеологія була правильною та вірною. Але навіть коли напруження зростало, уся молодь Мізоча боролася не за дрібну гегемонію свого руху, а за те, щоб якомога швидше будувати власну країну. Глибоко в душі усі вірили, що одного разу частини нації знову об'єднаються, щоб утворити ціле тіло з єдиною метою та єдиною долею.

Одночасно з рухом «Бейтар» у Мізочі діяли й розвивалися інші гілки ревізіоністського руху: «Гацахар» і «Бріт Хахаял». Уся родина ревізіоністів, учнів Жаботинського, мала в душі той самий великий ідеал, ту саму велику надію, піднесену віру в себе, прагнення до звільнення. Загалом у дорослих і молодих були колективні прагнення, а в їхніх серцях бився чудовий дух.

Я наближаюся до кінця свого опису цих колективних прагнень з ілюзією, що ці бажання були здійснені. Ілюзією, що всі ці дорогі душі – усі мешканці Мізоча – живі й мешкають на землі, якої вони прагнули.

Який же це великий біль, що я мушу відірватися від славного минулого і знову зіткнутися з гіркою та невтішною реальністю – реальністю, у якій молодь і сіоністський табір Мізоча дісталися не своєї спільної мети, а масового поховання.

[Page 170]

Одним із перших серед тих, хто відгукнувся на мій заклик створити рух «Бейтар», був благословенної пам'яті Шамай Олікер, який бачив у цьому русі мету свого життя і працював для цього невтомно, самовіддано і з любов'ю. Він був захоплений ідеєю єврейської держави, залишив багатий і просторий дім, безтурботне життя, суспільство, яке було занурене в марення комфортного життя в діаспорі, і емігрував до Ізраїлю в 1934 році.

Перший командний пост групи «Бейтар» в Мізочі під керівництвом Моше Перлюка (посередині в окулярах)

[Page 171]

Однак під час роботи на Мертвому морі його здоров'я погіршилося, і він передчасно помер в Єрусалимі в 1958 році. Серед перших членів руху «Бейтар» в Мізочі були Авраам Розенблат, Файвель Мейзліч, Бозі Берман, Дов Фліттер та багато інших; усі вони загинули під час Голокосту.

Я впевнений, що вони віддали свої чисті душі Творцеві з гаслом «Тель Хай» на вустах. У своїх останніх думках вони бачили землю, на якій хотіли жити і за яку готові були померти.

Пам'ять про них назавжди залишиться в наших серцях.

На фото йому сімнадцять; красивий, здоровий, розумний і відданий «Бейтару», як мало хто з інших учасників руху. Але Б-г покарав його, і він народився глухим і німим.

Глухонімий Йешаяху

[Page 172]

Наступного дня Йешаяху з'явився в осередку в повній формі «Бейтара». Минали тижні й місяці; він жив осередком, брав участь в дискусіях і зборах, ходив в походи і повністю змінився. Меланхолія залишила його, він позбувся нервозності і страждання. Згодом щастя й радість завжди були на його обличчі.

Я відвідав містечко, і після моєї лекції в осередку до мене підійшов Йешаяху, показав мені фотографію керівника «Бейтара» і запитав, чи я його зустрічав… командир, який стояв поруч, сказав, що він повинен пояснити різницю між «Бейтаром» і «Гордонією». Йешаяху жестами показав виїзд до Ізраїлю та роботу. Він хотів сказати, що «Гордонія» хоче виїхати до Ізраїлю і працювати там. Він випрямився і пронизливими очима глянув на мене, щоб зрозуміти, чи справив він на мене враження. Потім він щось показав жестами членам «Бейтару», які оточили мене, і продовжив. Він зробив паузу і прийняв позу стрільця, чим хотів показати, що ми («Бейтар») їдемо до Ізраїлю як працювати, так і захищатись… коли я побачив його сидячим під час бесіди чи лекції, я майже не повірив, що він глухонімий, він виявляв такий великий інтерес і увагу, коли слухав.

Повільно, з надзвичайною старанністю та терпінням, він вивчив іврит та навчився писати склади, імена, поняття тощо. В осередку «Бейтара» вже були люди, які його розуміли і яких розумів він. Завдяки цьому він знав про всі внутрішні справи осередку та руху.

Потім настали дні місяця Таммуз 1933 року. Осередок опинився в небезпечній ситуації через змовників, які принесли докази провини сіоністів-ревізіоністів у вбивстві.^[1] Було небезпечно з'являтись на вулиці у формі «Бейтара». Невідомо яким чином, але німий Йешаяху зрозумів, що сталося і що відбувається. Він був першим, хто одягнув свою парадну форму на вулиці. Він часто купував газету «Момент»^[2] і просив нас пояснити йому, що там було написано. Загону Хахшара^[3] тоді не вистачало робочих рук. Йешаяху приєднався до них добровольцем і закликав всю свою групу зробити те ж саме. Його відданість та наполеглива праця служили і продовжують служити взірцем донині. А тим часом осередок готувався до поїздки в Рівне на лекцію керівника «Бейтару». Йешаяху вирішив поїхати туди, щоб попросити наше керівництво дозволили йому алію.

Рівне було заповнене натовпами членів «Бейтара». Ліві чинили провокації й напали на кількох членів «Бейтара». Також в місті ходили чутки, що ліві та червоні збираються зірвати виступ голови «Бейтара».

[Page 173]

Завдяки своїм розвинутим інстинктам Йешаяху відчував серйозність ситуації. Його очі були озлоблені, похмурі, і він десь зник. Після тривалих пошуків вони знайшли його на варті в холі готелю, де зупинився керівник «Бейтара». Він не поговорив з головою «Бейтара». Проте додому повернувся щасливий, бо побачив вождя.

Зараз він проходить професійну підготовку, здобуває знання і вчиться говорити – хто з ним зрівняється? У батальйоні P.S.C.^[4] він був найкращим і виконував усе без помилок і з енергійною точністю; в оборонних вправах ніхто в осередку не міг зрівнятися з ним. У його кишені ви знайдете посвідчення «Бейтара», динар, ваучери Фонду Тель Хай та Єврейського національного фонду, фотографії та газети. Незважаючи на юний вік, він живе в поті чола свого, важко та виснажливо працює і сподівається на той день, коли виповниться його мрія – здійснити алію на батьківщину.^[5]

Примітки перекладача з івриту на англійську:

1. Швидше за все йдеться про вбивство Хаїма Арлозорова, вбитого сіоністами-ревізіоністами на пляжі Тель-Авіва в червні 1933 року. Це гучне вбивство стало кульмінацією ворожнечі ревізіоністів до лейбористських сіоністів, яких вони звинуватили у співпраці з нацистами. Зворот
2. «Момент» – газета мовою їдиш, що видавалася у Варшаві на початку ХХ століття. На той час це була одна з небагатьох газет на їдиш, які прихильно ставилися до ідей сіонізму. Зворот
3. «Навчання»; це слово стосується підготовки до алії (імміграції до Ізраїлю) та роботи в кібуці Зворот
4. Акронім פ.ש.צ. (P.S.C.) може позначати окремий підрозділ, або бути абревіатурою פלוגת שוטרים צבאיים (підрозділи військової поліції). Зворот
5. Опубліковано у виданні «The State» № 3 (25), перший день місяця Адар, 1934 (2/15/1934) Зворот

Організованого єврейського навчального закладу з групою кваліфікованих вчителів у Мізочі не було. Незважаючи на відносне багатство єврейських мешканців, численні спроби деяких батьків і активістів створити школу «Тарбут»^[1] не мали успіху. Уся єврейська молодь здобувала початкову освіту в польській початковій школі, яка вирізнялись високими стандартами та якістю, але завдавала шкоди душам єврейської молоді. Заможні та багаті вбирали в себе цінності польської культури, розмовляли її мовою, читали книги польською, а багато хто продовжував навчання в середніх школах Рівного чи Острога з польською мовою навчання. Проте більшість молоді, а особливо хлопці, після навчання в польській школі здобували традиційну єврейську освіту з приватними вчителями. Традиційний хедер^[2] вже відійшов у минуле, і його замінив заклад, який був більш схожим на класну кімнату в сучасній школі, ніж на хедер. Найстарішим серед учителів івриту в мої часи був покійний ребе Єшаяху Гілберг. Будучи членом відомої та багатої родини з багатьма нащадками, що сповідували єврейські традиції, він знав, як з благоговінням передавати знання Тори своїм учням. Він виховав ціле покоління учнів, а крім викладання івриту та релігії, викладав російську, польську, німецьку мови тощо. Він проводив заняття у своїй квартирі та давав приватні уроки в домах учнів. Він був уродженцем Мізоча, бездітний, його шанували і ним захоплювалися усі мешканці містечка. Він здобув ґрунтовну освіту самостійно і помер за кілька років до Голокосту.

[Page 174]

Перший клас польської початкової школи в Мізочі Більшість випускників були євреями. Серед вчителів, яких можливо розрізнити, було три євреї: Жаня Шіссель, Іцхак Шохет і аптекар Фінкель.

[Page 175]

Серед хороших вчителів, які навчали на найвищому рівні, був учитель Іцхак Шохет. Він приїхав до Мізоча у 1921 році з Рівного на запрошення групи заможних батьків і одразу розпочав використовувати у вивчення івриту сефардську вимову. Він також привіз до містечка підручники, про які ніхто не знав до його приїзду; його викладання було на належному рівні. Через деякий час до Мізоча приїхав інший подібний до нього вчитель – Лейб Даян. Ці два вчителі дуже вплинули на місцеву молодь, надихаючи її та наближаючи до сіоністського руху. Вони проводили заняття вдома, давали уроки в приватних будинках, а також були дуже активні в громадській сіоністській роботі; їхній вплив добре відчувався в містечку. Коли вчитель Даян емігрував з Мізоча, його місце зайняв вчитель Моше Горнцль. Цей вчитель пішов стопами свого попередника. Він був активним в партії «Хітахадут», завдяки гарним манерам і знанням він мав велике коло учнів і багато шанувальників. Його учні говорили між собою на івриті та були активними в сіоністських молодіжних рухах.
Для початківців і менш здібних студентів було ще декілька вчителів, як місцевих, так і сторонніх. Такі, як Учитель Ашер Зеліг Кріск, Учитель Зінгер з Австрії, Гершель Резнік, а також брати Гершель і Фейвіш Мільгальтер (сини Р. Реувена, різника). Вони ходили від дому до дому, викладаючи Тору єврейським дітям за дуже мізерну платню. Усі вчителі, включно з «великими», завжди працювали у важких умовах, а заробіток у них був мізерним. Наше містечко Мізоч було і залишалося сіоністським до самого гіркого кінця, а майже вся його молодь знала іврит. За це слід віддати належне всім тим вчителям, які віддано та вірно вселяли в серця молодих людей любов і повагу до свого народу та своєї країни, прийняття і прихильність до єврейської мови та традицій предків. Нехай їхня пам'ять буде навіки благословенною

Примітки перекладача з івриту на англійську:

1. Рух «Тарбут» був мережею світських шкіл з викладанням на івриті. Зворот
2. Хедер – традиційна початкова школа, де вивчають основи юдаїзму та іврит. Зворот

Події 1929 року в Ерец-Ісраель^[1] глибоко засмучували євреїв Мізоча. Новини польського радіо про те, що відбувається в країні, були фрагментарними, неясними, а іноді їх взагалі не було. Євреї хотіли знати про те, що відбувається в країні їхніх надій, тому тираж газет зростав і зростав.

[Page 176]

У той час в Мізочі діяв один активний молодіжний союз – «Гашомер Галеумі». «Федерація Гордонія» охоплювала молодь старше двадцяти років і лише розпочала спроби залучати до своїх лав молодь шкільного віку.

Рухливій молоді не вистачило терпіння чекати, поки з далекої Варшави привезуть газети і поки Нахум Ціпак забере їх зі станції та поволі рознесе. Вони щодня виходили зустрічати потяг – 2 кілометри пішки – щоб першими прочитати новини в «Haint»^[2] або в «Moment». А новини були невеселими та сумними. Криваві заворушення тривали, євреї щодня гинули від куль та арабських ножів. Єврейське майно грабували або підпалювали, а англійці не могли навести порядок в Ерец-Ісраель і забезпечити продовження розбудови рідної землі. Вони знаходили розраду їхнім гнівним почуттям в активізації дій від імені Єврейського національного фонду та в статтях у газетах, які обіцяли створити два нових поселення на місці кожного зруйнованого поселення та привезти до Ізраїлю десять нових євреїв замість кожного вбитого…

Однієї неділі місяця Елул^[3] 1929 року, коли осередок «Гашомер Галецмі» повертався із скаутського походу в ліс, нас здивував візит сусіднього осередку «Бейтара». З дозволу поліції члени «Бейтара» прибули одягненими в гарну форму. Вони пройшли маршем вулицями містечка з єврейською піснею на вустах і продемонстрували військову виучку. Оскільки майже всі члени «Бейтара» мали в Мізочі родичів, знайомих чи друзів, усі насолоджувалися цим дивовижним видовищем.

Увечері, коли крамниці закрилися, а вулиці були заповнені людьми, що просто гуляли, члени «Бейтара» стояли на перехрестях головних вулиць і роздавали листівки під назвою «Зупинись і Читай», що були надруковані головним штабом «Бейтара» у Варшаві трьома мовами: івритом, на їдиш та польською.

У цій листівці ми вперше прочитали про створення єврейської армії для боротьби з арабським тероризмом, про єврейську державу на всій території Ерец-Ісраель і про те, що земля насправді купується не за гроші, а кров’ю і важкою війною. Листівка закінчувалася закликом до єврейської молоді приєднуватися до лав «Бейтара» для досягнення цих цілей.

У ті часи Першу світову війну ще добре пам’ятали: люди були пройняті так званим духом гуманізму і вірили в загальне роззброєння, у скасування воєн, у Братство Націй і Лігу Націй. Тоді вони мріяли про пан’європейський союз. Соціалістичний рух набирав обертів, симпатії до Москви проникали в усі верстви населення та ідеологічні течії, і ніхто не вірив, що Гітлер сяде в крісло німецького канцлера. Тому листівка, яку розповсюджували члени «Бейтара», здавалася чужою і дещо дивною.

[Page 177]

«Я голодний», «Щоденник Кості Рябцева», «На західному фронті без змін», «Я спалюю Париж»^[4] і подібні книги були тоді найпопулярнішими. Кожний поважаючий себе молодий єврей, який хотів, щоб його вважали «прогресивним» або розумним, читав ці книги. Вони також читали іншу марксистську літературу та книги з політичної економії і заглиблювались у вчення Мартина Бубера. Сіоністська мета розумілася як прагнення зосередити в Землі Ізраїльській найкращих і найяскравіших представників єврейського народу – стати для світу прикладом того, як розбудовувати землю без війни та кровопролиття…

Ревізіоністське вчення, що «євреї мають бути подібними до усіх неєвреїв»^[5] було занадто сміливим для євреїв межі осілості^[6]. Вони називали перші підрозділи «Бейтара» «дерев’яними мечами та солом’яними рушницями». Проте разом із висміюванням «повітряних замків» ревізіоністів зростав і ентузіазм щодо величного та державницького церемоніалу «Бейтара».

А потім в Ерец-Ісраель спалахнули криваві події^[7]. Ревізіоністська пропаганда проникала своїми ідеями в серця втраченої та шукаючої молоді і набувала послідовників у всіх районах єврейського поселення.

Перший осередок ревізіоністського руху в Мізочі був заснований Моше Перлюком у 1930 році, коли він приїхав до Мізоча на вихідні з гімназії^[8] в Рівному. Вже на початку свого існування «Бейтар» мав великий організаційний успіх. До нього приєдналася молодь з вже існуючого «Хітахадута», а головне – багато молодих людей, які не брали участь в роботі якихось організацій, і яких захопила ідея Жаботинського створити єврейську армію, яка б звільнила їх від чужинського ярма, яке грабувало Землю Ізраїльську. Велике враження справило приєднання деяких молодих людей, які були далекі від єврейства та сіонізму і просто насолоджувалися життям. Ця молодь ніколи б не прийшла до сіоністської діяльності без руху Жаботинського. На чолі цієї групи стояв Сьома Олікер. Одразу після приєднання до «Бейтара» він відмовився від усіх своїх постійних звичок, компанії та діяльності і повністю присвятив себе руху. Коли Перлюк іммігрував до Ерец-Ісраель, Сьома був призначений керувати нашим осередком. За його керівництва «Бейтар» у Мізочі досяг піку свого успіху. Найбільша та найкрасивіша будівля містечка – будинок Вассермана – був придбаний, щоб слугувати клубом осередку. Осередок налічував близько трьохсот молодих людей різного віку та з різних верств населення, проводив дуже різноманітну культурну, спортивну та організаційну діяльність. Декілька місцевих жителів пройшли військову підготовку, успішно закінчили основні курси, а згодом стали дипломованими провідниками. Організовані фізичні заняття та марші «Бейтара» викликали явну заздрість серед християнського населення і не раз отримували схвалення командирів польської армії.

[Page 178]

Культурна робота осередку також була на високому рівні і була високо оцінена комісаром «Бейтара». Дошка оголошень, заснована Ашером Гілбергом, і керований ним курс для поселенців були зразком для інших підрозділів. Мистецький клуб «Бейтар» був дуже популярним в містечку і завжди збирав аудиторію в сотні глядачів. «Бейтар» у Мізочі вважався одним із найкращих і найпотужніших осередків руху в Польщі. З часом були засновані осередки «Гацохара»^[9] та «Бріт Хахаяла». Після того, як Сьома Олікер здійснив алію^[10], Абрагам Розенблатт став керівником осередку.  На той час в осередку була заснована група «Іргун»^[11], і багато членів організовано здійснили алію. Війна поклала край усім надіям і мріям. Командири і керівники «Бейтара» розпорошилися, і навіть ті, хто залишився, могли лише час від часу зустрічатися і згадувати славне минуле. У гетто деякі з них знову намагалися організувати та спланувати операції, але безуспішно. Лише один з членів «Бейтара» в Мізочі воював з німцями і вбивав їх десятками. Згодом він загинув, воюючи з німцями із зброєю в руках – це був Ізя Вассерман (нехай Бог помститься за його кров).

Усі інші зустріли свою смерть в масовому похованні в лісі Сосонки або у схованках в лісі чи в селах.

Примітки перекладача з івриту на англійську:

1. Ерец-Ісраель – Земля Ізраїльська, традиційна єврейська назва південного Леванту. Зворот
2. «Сьогодні» Зворот
3. Елул – шостий місяць біблійного календаря на межі кінця літа та початку осені. Зворот
4. «Я голодний» Джордж Фінк (1920), «Щоденник Кості Рябцева» Ніколай Огнєв (1924), «На західному фронті без змін» Еріх Марія Ремарк (1929), «Я спалюю Париж» Бруно Ясенський (1928). Зворот
5. Іншими словами – євреї мають боротися, як всі інші нації світу. Зворот
6. Західна частина Російської імперії в 1791-1917 роках, де було дозволено селитися євреям. Зворот
7. Заворушення 1920-х років. Зворот
8. ;Одна з назв середньої школи. Зворот
9. Ревізіоністська сіоністська організація та політична партія в Палестині. Зворот
10. Імміграція євреїв діаспори до Землі Ізраїльської. Зворот
11. «Іргун Цваї Леумі» («Національна військова організація») або «Етцель» – сіоністська воєнізована організація, яка була активною за часів Британського Мандату в Палестині. Зворот

  Mizoch, Ukraine     Yizkor Book Project     JewishGen Home Page

Copyright © 1999-2024 by JewishGen, Inc.
Updated 1 Jul 2022 by LA