[Page 29]

Часи Голокосту

Постійно ми жили в Катовіце, а на життя заробляли в Мізочі. Мій батько був відомим торговцем фруктами і постачав їх не тільки у великі польські міста, а й в інші країни.

У Мізочі вирощували чудові фрукти, які славилися повсюдно. Природно, що містечко приваблювало торговців фруктами з усіх частин Польщі, і тато був одним із перших, хто відкрив там філію. З початку 30-х років Мізоч став нашим другим домом, і ми з татом проводили там більшу частину року. Ми поверталися назад в Катовіце лише на свята. У літні місяці вся родина приїжджала в Мізоч, який був ніби місцем відпочинку з його чарівними пейзажами та чудовою атмосферою.

1 вересня 1939 року, коли Німеччина напала на Польщу, наша родина, як завжди, була в Мізочі. Розпад Польщі та окупація Катовіце німецьким рейхом не дозволяли нам навіть думати про повернення туди, і Мізоч став нашим постійним місцем проживання.

Ми обрали Мізоч своїм місцем проживання не тільки через торгові зв’язки, які ми мали в цьому районі, а саме через його доброзичливих мешканців та комфортне соціальне середовище. З тих самих причин там продовжували жити десятки інших сімей біженців з польської території, що була окупована Гітлером.

За два дні до того, як гетто Мізоча було знищено, пан Гольдбреннер, член юденрату від біженців, сказав нам, що зондерфюрер натякнув, що дні гетто злічені, і нам потрібно тікати. Я звернувся до Якова Гроссблата, розказав йому, що чув, і запропонував тікати до лісу. Він вагався і відклав рішення на день-два. Поки я коливався і думав, що робити, гетто оточили, а його жителям наказали зібратися на міській площі.

[Page 30]

Тоді, не довго думаючи, я побіг до паркану, що оточував гетто. Я був не єдиним, хто брав участь у спробі втекти з оточення; нас були десятки сміливців. Охорона стріляла в нас, спустила за нами собак і навіть переслідувала нас. Частина втікачів була вбита, декого поранили і схопили, я біг з усіх сил і ледве дістався села Гурби.

Село Гурби було розташоване серед густого лісу, а його мешканці були поляками. Мої знайомі в селі дали мені поїсти, але не дозволили заховатися у них на декілька днів. Я блукав з місця на місце, від одного знайомого до іншого, поки не потрапив до Зелінського, знайомого баптиста.

Зелінський погодився сховати мене, і я провів у нього вдома 10 днів. Я сидів замкнений у своїй кімнаті, лише дивлячись крізь щілину в прихованому вікні. Я бачив, як люди з Мізоча проходили повз в пошуках місця, де можна сховатися, або уходили в гущу лісу. Я також бачив, як євреїв виводила з лісу українська чи німецька поліція. Серед затриманих була родина фармацевта Фінкеля. Я бачив, як вони всі тісно сиділи у візку, який охороняли поліцейські. Через кілька днів Зелінський сказав мені, що вся сім’я закінчила життя самогубством прийнявши сильнодіючий препарат, коли їхала у візку.

Від одного селянина я дізнався, що євреї живуть на похилій горі в лісі. Я пішов туди і справді знайшов сім’ю Берманів – усіх трьох братів і сестру. Протягом двох тижнів ми бачилися щодня. Я не міг жити з ними, бо їхнє житло було неймовірно брудним.

Під час однієї з наших зустрічей українці оточили нас і почали стріляти в нас. Ми всі розбіглися в різні боки. Через кілька днів я дізнався, що від стрілянини врятувалися лише я і хлопець на ім’я Шимонович. Усі інші учасники зустрічі, включаючи всю родину Берманів, були вбиті.

Я блукав від села до села і від одного лісу до іншого. Я зустрівся з усіма вцілілими з гетто Мізоча, які жили в цьому районі, але не знайшов для себе постійного товариства.

Доля склалася так, що я став свідком загибелі родини Вассерманів від рук селянина, якому вони довіряли: я випадково зайшов у будинок, де вони ховалися, щоб попросити хліба. Я не знав, що там переховується родина Вассерманів. Раптом увірвалася сусідка Крашевська і закричала в паніці, що німці наближаються до будинку. Я поспішив втекти і сховався на відкритому просторі неподалік від будинку.

[Page 31]

Через кілька хвилин я побачив, як господар дому повів сім’ю Вассерманів в поле.

Я довго лежав нерухомо, але так і не побачив німців, тому встав і пішов до будинку в далечині. Через кілька днів прибув син Вассерманів Іцхак зі своєю партизанською групою. Він покликав мене до себе і сказав, що тієї ночі він помститься за кров своєї родини, яку зрадницьки вбив селянин, у якого вони переховувались. Від нього я дізнався, що історія з Крашевською, яка увірвалася в будинок і кричала, що йдуть німці, була інсценована та продумана заздалегідь. Одразу після крику «німці ідуть» селянин повів всю родину в поле і вбив їх за допомогою своїх знайомих. Врятувався лише зять Моше Майзліч. Все сімейне золото, гроші та коштовності, звісно, потрапили в заплямовані кров’ю руки селянина.

Іцхак запропонував мені приєднатися до його загону та взяти участь у їхній помсті тієї ночі. Оскільки Іцхак, який очолював групу, був її єдиним євреєм, а решта загону складалася з поляків, а також через те, що їхнє поводження погано поєднувалося з моїм характером, я відмовився.

Тієї ночі Іцхак і його загін оточили будинок вбивці-поляка, розбудили всіх і поставили їх до стінки. Убивши їх, вони підпалили їхній будинок.

Дії загону Вассермана викликали повагу до нас серед неєвреїв, а Іцхака боялися всі в цьому районі. Якось мене спіймала група незнайомих партизанів. Після допиту мене закрили в кімнаті, де вже були брати Розенблатт та Ісроель Ерліх. Меїр Розенблатт сказав командиру, що в нього є зброя, і якщо нас відпустять, ми принесемо зброю, щоб нас прийняли в загін. Командир погодився. Ми пішли і повернулися вранці зі зброєю. Партизанів, однак, там вже не було, і ми до сьогодні не знаємо, хто були ті партизани.

Відтоді я жив у лісі. Незлічену кількість разів я неймовірним дивом рятувався від смерті. На моїх очах загинуло багато євреїв з Мізоча та околиць, і нас залишилось дуже мало.

Одного разу двоє молодих хлопців спіймали мене, зняли з мене ремінь і зв’язали ним ноги. Вони зв’язали мені руки мотузкою. Вони намагалися вбити мене чи шматком бляшаної банки, чи лезом ножа, але лише поранили мене таким «інструментом». Я стікав кров’ю, але був ще живий. Один із хлопців пішов за ножем, а інший залишився стерегти мене. Я зібрав усі свої сили і зв’язаними ногами сильно вдарив хлопця, що охороняв мене, у живіт. Він впав зі стогоном, а я розв’язав собі ноги і втік. На моє велике щастя, я одразу натикнувся на братів Плітер, які перев’язали мені рани й відвели в тихе безпечне місце.

[Page 32]

Тим часом бойовий дух та ситуація на фронті змінилися. У поразці німців ніхто не сумнівався і вона швидко наближалася. В обмін на обіцянку, що ми повністю заплатимо за допомогу, яку отримаємо, кілька селян погодилися надати нам притулок і їжу. Щоб перестрахуватися, ми блукали від села до села і часто змінювали місце проживання, поки нарешті не побачили перших бійців-визволителів Червоної Армії.

Аптека в Мізочі (збудована в 1935

[Page 33]

Той день, неділю 22 червня 1941 року, я буду пам'ятати до кінця свого життя. Того дня я був зі своєю сестрою Гісією далеко від батьківського дому, у наших родичів, які жили в місті Славута в Радянській Росії; це були дуже приємні дні, ми сиділи з нашими родичами, з якими раніше не мали зв'язку, згадували минуле, а також планували на майбутнє. Рано вранці ми встали і зібрались відвідати тітку (мамину сестру, з якою ми були незнайомі) у місті Ізяслав. Те літо було надзвичайно прекрасним, з квітучими садами та п'янкими пахощами в повітрі. Дув легкий вітерець, коли ми в радісному настрої йшли до станції. По дорозі ми зустріли молодого росіянина, який розповів нам, що почалася війна. Ми зупинилися спантеличені, не розуміючи повного змісту новини. Відлуння вибухів неподалік почало долітати до наших вух, і тоді ми побачили перші жахи [війни]: будинки в полум'ї, розчавлені трупи, паніка і жах. Ми одразу повернулися до будинку тітки і знайшли всіх здоровими і цілими.

Після звернення Молотова до радянського народу того дня і після першого усвідомлення [нападу] наші родичі почали планувати свою евакуацію в глибину Росії. Вони мудро намагалися переконати нас приєднатися до них, але ми хотіли бути з батьками в Мізочі. Ми розлучилися емоційно і в пригніченому настрої вдруге поїхали на станцію, щоб повернутися додому. Проте дістатися додому тоді здавалося малоймовірним – повторне бомбардування викликало жахливу паніку. Люди бігали як божевільні; на кожному кроці були ознаки приреченості й руйнування, смерті й втрати близьких. Регулярне перевезення було припинено або просто повністю відсутнє, дороги були зайняті військовою та цивільною технікою, проїхати було неможливо, а на станції було набагато більше хаосу, ніж ми очікували. Усі штовхалися, кричали, плакали, благали і кидалися до кожного потяга, що прямував на схід. Ми були серед небагатьох, хто намагався їхати на захід; тим не менш, нам все одно знадобилося три дні, щоб дістатися туди замість звичайних трьох годин. Їхали повільно, з частими зупинками та бомбардуваннями, аж поки не прибули до Здолбунова. У цьому місті, яке за часів поляків було важливим вузловим пунктом, німці завдали великої шкоди залізничній станції, і ми прибули в Мізоч зовсім виснажені і майже безсилі.

[Page 34]

Мізоч теж був охоплений панікою та тривогою. Державні службовці та наближені до них вже залишили цей район і втекли до Росії. Багато євреїв хотіли вирушити за ними, але їм не дозволяли. Лише на п'ятий день війни кордони були зняті, і стало можливим залишити цю місцевість. Ми вирішили у своїх домівках, що молодь тікатиме, а старші люди залишаться з найменшими дітьми, коли ж все закінчиться, молодь повернеться до Мізоча. Ми почали прощатися. Батьки ледве стримували сльози – їм було важко проводжати дітей. Коли моя племінниця Ципкела підійшла до мене попрощатися, я зламався. Я любив її понад усе; вона була мила і невинна, і я не міг її покинути. Тож ми всі залишилися разом, щоб до кінця боротися з труднощами як єдине ціле. У перші дні ми втішали себе тим, що багато з тих, хто втік, поверталися через голод, жахіття війни та труднощі в дорозі, але розрада була недовгою.

У п'ятницю, 27 червня 1941 року, німці дісталися Мізоча. Вони приїхали на мотоциклах ідеальним строєм, відполіровані, у новому блискучому одязі, нічого подібного ми раніше ніколи не бачили. Вони заповнили містечко і дуже ввічливо питали, чи можна помитися. Євреї були вражені цією добротою і підозрювали, що всі історії про німецьку жорстокість були брехнею. Так їхній авангард провів в містечку два дні без жодної шкоди для нас. Вони поїхали, а через містечко йшов постійний потік військових машин, і ситуація почала погіршуватися щогодини. Євреї сиділи групами в підвалах і схованках, налякані німцями і нажахані бомбардуваннями. Першою жертвою бомбардувань став Фейбель Фішбейн; на його похороні ми відчули наближення бурі, бо тоді сусіди-українці вперше безпричинно, зухвало і образливо провокуючи, закидали євреїв камінням.

Другою жертвою в містечку стала дружина Баруха Траклера – Хана. Її вбили п'яні українські заворушники після того, як німці роздали всім безкоштовно пиво, яке вони конфіскували на броварні Мацака. По сусідніх селах ширилися чутки, що майно євреїв тепер нічийне, і вони масово йшли, щоб скористатися нагодою. Після того, як вони напилися, вони почали лютувати на вулицях Мізоча. Вони вривалися в магазини, розбивали вікна, топтали, руйнували, грабували і оскверняли велику синагогу, викидаючи сувої Тори. Деякі євреї, у тому числі мій батько, хай буде благословенна його пам'ять, ризикували своїм життям і відносили сувої Тори в потаємні місця.

[Page 35]

На кілька тижнів нас залишили на милість анархії та розлюченого натовпу. Лише коли Мізоч було обрано місцем розташування районного штабу, прибули районний губернатор і жандарми. І тоді пограбування та звірства вчиняли вже за владними законами. Євреям наказали носити на лівій руці білі стрічки завширшки 10 сантиметрів, на кожній з них була вишита блакитна єврейська зірка. Вони створили комітет (юденрат) керований Аббою Штівелем, який був солтисом (головою сільської влади) за поляків. Юденрат також мав у своєму розпорядженні єврейських поліцейських, що були озброєні кийками. Кожного дня нас заливав потік жорстоких і принизливих указів, витримувати їх ставало все важче. Євреї були змушені виконувати різну абсолютно безглузду роботу; єдиною метою було довести їх до відчаю. Після 7:00 вечора євреям було заборонено залишати свої домівки, хоча тоді до них часто заходила українська поліція… Згодом було створено гетто, і всіх євреїв Мізоча, а також євреїв з навколишніх сіл, зігнали туди.

Наш будинок, як і дім моєї сестри Іти, опинився на території гетто. Будинки [в гетто] не були розкішними; їх ледве вистачало на господарів. Проте всі намагалися потіснитися, і так чи інакше, усі євреї знайшли місце поруч зі своїми братами. У нас зупинились Яков Розенштейн і його мати Цівія, а до моєї сестри переїхала велика родина Перлмуттерів із села Півче, наші добрі друзі з минулого. Неєвреям було наказано уникати будь-яких контактів з гетто, мешканці якого тепер змушені були наклеїти жовті позначки на передній і задній частинах свого одягу. Євреї також були змушені віддати свої коштовності та дорогоцінності владі, і їм доводилося жити за рахунок мізерних пайків, які виділялись в гетто. Запаси євреїв незабаром закінчилися, а голод і загальна нестача змусили порушувати всі правила, ризикуючи власним життям. Серед іншого, євреям було заборонено їсти м'ясо, розводити домашніх тварин і птицю, … але м'яса не бракувало в гетто. Я пам'ятаю це, бо якось, коли моя мама готувала маленького гусака, придбаного в обмін, у гетто влаштували раптовий неочікуваний обшук. І коли українці проводили обшук, вони дійшли до горщиків у печах. Тому мама швидко вилила гусака в підвал, який тоді був заповнений водою. Я також пам'ятаю випадок, коли мій благословенної пам'яті батько хотів прочитати щотижневу частину Тори в п'ятницю ввечері, як він це робив раніше. Усі діти лягли спати, а він приховав світло свічки й сів виконувати свою благочестиву роботу. Раптом [поліція] почала стукати в двері і вимагати пустити в будинок. З тремтячими від страху колінами, батько підійшов до дверей і відчинив їх. Увійшла жорстока українська поліція, серед них виділявся Калим із Мізоча; людина, яка за часів поляків завжди їла зі столів євреїв, жила з них, а тепер стала тираном, який ускладнював їм життя.

[Page 36]

У подібних випадках, коли вночі ловили єврея, що схилився над книгами при свічках, його звинувачували в тому, що він передав інформацію ворогу по радіо. Але цього разу та сама жорстока душа просто задула свічку і наказала батькові лягати спати. Можливо, він пам'ятав час, коли батько допомагав йому в роботі, і таким чином виявив своє милосердя. Однак подібні дива і прояви милосердя не завжди траплялися серед українців. Реувен Гільман, чоловік моєї двоюрідної сестри, їздив у село Білашів торгувати. [Під час окупації] він таємно продовжував їздити до цього села, яке було приблизно за три кілометри від Мізоча, і привозив їжу додому та родині. Мешканці Білашіва були всі його давні знайомі. Багато з них були винні йому гроші, а інші доброзичливо згадували про нього, тож поїздки в село були того варті.

Під час одного із своїх візитів до села він не подумавши розповів своєму знайомому про чутки, що німці відступають і їхній кінець неминучий. Його обмовка дійшла до вух німців, і Реувена забрали на допит, з якого він не повернувся.

У той час юденрату було наказано забезпечити робітників для німецьких заводів. Мені судилося опинитися в поїзді, серед тих, кого обрали для роботи в Здолбунові. Ми жили в місцевій синагозі, а наше харчування забезпечував юденрат Мізоча. Умови проживання в синагозі були жахливими, і тим, хто міг це дозволити, дозволялося орендувати кімнати в гетто. Я орендував місце для ночівлі у родини Зінгер з Рівного. Батько за фахом був бухгалтером, він працював разом зі мною на будівництві. Умови роботи були жахливі. Я відчув безнадію, коли вперше побачив людей з Мізоча, яких раніше за мене відправили на примусові роботи. Особливо я пам'ятаю жахливий вигляд Моттеля Сізака, батька двох дітей, який важко дихав, коли штовхав тачку із землею. Робота з тачкою не дозволяла зупинятись, навіть зробити ковток свіжого повітря, адже коли зупинялася одна людина, усе коло одразу зупинялося. А якщо хтось вимушено затримувався, бо полишили сили, наглядачі вели його до сараю і жорстоко били.

Завод, на якому ми працювали, належав залізничній будівельній компанії «Jung Solinger». Директором заводу був інженер Гербер, якого рідко бачили на робочому місці. Його заміщав інший інженер на ім'я Шмальєр, який відповідав за зону Шваб, був присутній майже завжди й пильно наглядав за нами. Перший був високим і носив окуляри, які закривали жорстоке обличчя. Він був скаженою твариною у вигляді людини. Другий був середнього віку і подібний своєю порочністю до першого.

[Page 37]

Обидва були здатні за будь-яку провину забити до смерті будь-яку людину, особливо єврея. Наприклад, пити воду під час роботи для них було серйозною провиною. Проте мені пощастило, що через два дні мене перевели на будівництво, де умови були набагато кращими. На моєму новому робочому місці ми працювали лише до полудня по неділях і могли провести час вдома (18 кілометрів пішки, оскільки євреям заборонялося користуватися будь-яким транспортом), якщо наступного дня почнемо роботу вчасно – о 6 ранку. Час від часу жорстокий інженер міг дати вихідний день і ми могли відвідати дім. Однак таке прохання становило велику небезпеку, оскільки, якщо інженер був у надто хорошому чи дуже поганому настрої, він міг побити прохача так, що той залишався інвалідом на все життя. Але, незважаючи на постійну небезпеку, люди продовжували йти на ризик, щоб провести хоча б один день зі своїми сім'ями. Відвідини домівки не приносили втішних новин. На роботі ніколи не було ні часу, ні можливості отримувати й обмірковувати новини. Натомість, вдома було багато новин, і вони завжди були жахливими: Моше Родман, який був секретарем юденрату, посварився зі своїми колегами, і в результаті взаємних доносів німці схопили його і він зник. Через деякий час забрали і його дружину Соню, і ніхто не знав, що сталося з двома його синами. Більш шокуюча подія сталася з моїм другом дитинства Зейді Гільманом, нехай Бог помститься за його кров. Він був м'ясником і, з відома юденрату, час від часу таємно постачав євреям м'ясо. Інший м'ясник, Шломо Кнівер, доніс на нього німцям за те, що він відмовився дати йому п'ятдесят марок за мовчання. Слід зазначити, що це той самий Кнівер, який пішов до юденрату і попередив їх, що якщо вони не заплатять йому, то він все розповість німцям. Попри його погрози, жодна людина не вірила, що він справді це зробить.

Цей донос міг закінчитися жахливою катастрофою для всієї громади, але Гільман взяв усю провину на себе і не зрадив юденрат та покупців. Німці поставили шибеницю на площі і зібрали всіх євреїв, а також християн. Першим, кого вони привели на шибеницю, був селянин, який дав корову єврейському м'яснику. Вони накинули йому мотузку на шию і оголосили, що за цей злочин він буде повішений. Але згодом вони зняли з його шиї мотузку і з суворим попередженням відпустили на волю. За ним привели бідного Зейді, перед його старенькою матір'ю і в присутності його дружини та двох дітей. Змусивши весь натовп спостерігати за жахливою подією, вони повісили його із глумливими посмішками.

Я не був присутній на цьому «дійстві»; я тоді був у Здолбунові, де була подібна ж ситуація: один із мешканців на ім'я Плітер, полагодив паркан навколо свого будинку, що стояв на межі гетто. Його одразу звинуватили у спробі знести огорожу гетто. Очевидно, це була брехня, кричущий наклеп, але єврея публічно повісили за цей «гріх».

[Page 38]

Інший єврей з-поміж біженців, хоч і молодий, але худий і слабкий, виснажений важкою працею та голодом, був у жахливому стані. Його, як собаку, застрелив солдат СС, який загалом вважався хорошою та співчутливою людиною. Після цього солдат увірвався в юденрат і оголосив, що застрелив юнака, бо «такі не повинні марнувати хліб», і наказав його поховати. Одного разу я дивом врятувався від вірної смерті. Коли я пішов разом з пані Зінгер, у якої я жив, щоб допомогти їй під час торгових годин, що були призначені для євреїв, я запізнився зняти капелюха перед жандармом, який опинився переді мною. Він підняв пістолет і збирався вбити мене за це. Я швидко зняв капелюха, а пані Зінгер почала голосити, і він відпустив мене. Це сталося одразу після ліквідації гетто в Рівному, тож, очевидно, його апетит до єврейської крові на той час був задоволений. До речі, завдяки німецькому інженеру Герберу 50 наших людей врятувалися від вірної смерті, оскільки ми були в Рівному саме в той час, коли відбулась Акція.

Будівля місцевої ради («гміна») в Мізочі

[Page 39]

Проте, коли через кілька днів мій брат залишив свою схованку, він був єдиним з усієї родини, хто залишився живим. Його дружина Кайла та дочка Міріам загинули разом з іншими праведними мучениками в Дубно, а все майно було розграбовано. Але, незважаючи на все, пригнічений і в шоковому стані він прибув до Мізоча після всіх цих жахів. У ті дні я довго не відвідував дім. Тому я зібрався духом і в суботу пішов до інженера-гнобителя попросити вихідний на понеділок, на який якраз випав Йом Кіпур. У цей день я хотів побути разом зі своєю сім'єю і об'єднатися з Творцем разом зі своєю громадою в синагозі, у якій я завжди молився, але злий чоловік відхилив моє прохання. У неділю я пішов на роботу як завжди і домовився, щоб мої друзі відмітились за мене в понеділок; якби моя відсутність залишилася непоміченою, все було б добре, а якби дізналися, що мене немає, мене б покарали і відправили додому. Це був останній Йом Кіпур на землі Мізоча. Зондерфюрер продовжив комендантську годину на дві години для молитви Кол Нідрей, тому синагоги були переповнені. Ми відчували, що це був останній Йом Кіпур для нашої громади, і це відобразилось в наших щирих молитвах. Моя відсутність на роботі пройшла непомітно, через деякий час мене офіційно звільнили з примусової праці, і я повернувся додому. У містечку блукали вціліли із знищених гетто, вони знайшли у нас тимчасовий притулок, а німці їх не помітили. Це стало ще одним знаком того, що наш кінець близький. Ілюзія, що наше містечко буде врятоване, що його доля не буде схожа на долю інших, зникла.

Усі обмірковували плани порятунку, а я разом із двоюрідним братом Еліезером склали сміливий план втечі в ліс зі зброєю в руках. Ми вирішили, що купимо зброю у продавців у Здолбунові.

11 жовтня 1942 року Еліезер поїхав до Здолбунова із своїм посвідченнями працівника залізниці, а я був готовий наступного дня поїхати за ним із грошима для придбання зброї. Я прибув вчасно і знайшов Еліезера в розпачі. Ходили чутки, що немає можливості придбати зброю, оскільки здолбунівське гетто переживало свої останні години. Він повернувся додому, а я залишився в надії, що мені вдасться придбати зброю.

У вівторок, 13 жовтня 1942 року, або на другий день місяця Мархешван 5703 року за єврейським календарем, гестапо та українська поліція оточили здолбунівське гетто, щоб зруйнувати його. Я, разом з іншими мізочанами, які працювали в Здолбунові, спробував втекти, але всі, хто намагалися скористатись найлегшим шляхом, загинули. На світанку гестапо та поліція почали стрілянину в гетто і погнали євреїв, які там залишались, до ям, які були підготовлені напередодні на Крейдяній горі. За порадою Лева Вінера дев'ятеро мізочан пішли до маленької і хиткої корівні; її стіни були з потрісканих дошок і вона була на відкритому просторі.

[Page 40]

Я був проти того, щоб ховатися в цьому небезпечному місці, але Лев сказав, що втрачати немає чого. Окрім нас, там були Йосеф Штефер, Йеошуа, Хаїм Вінер, Яков Розенблатт, польський біженець, ім'я якого я забув, Іцхак Вінер і Моше Лікворнік.

Крізь щілини ми побачили усі звірства Акції. У погоні за втікачами гестапо та українська поліція проходили повз корівню незлічену кількість разів, але жодного разу не зазирнули в неї. Близько полудня в гетто нарешті запанувала тиша; час від часу ми помічали кількох одиноких поліцаїв, які виносили цінні речі з домівок переселених. Кілька поліцаїв складали речі на купу каміння перед корівнею, і Лев Вінер навіть запропонував нам забрати цінності, оскільки вони могли стати в нагоді, якщо ми залишимося живими, але ми відхилили його ідею. Вночі всі поліцаї повернулися до гетто. Вони принесли з собою багато алкоголю та їжі, а також забрали всю їжу та напої, які залишилися в єврейських домівках. Вони сильно напилися і дебоширили, насолоджуючись розправою над євреями. Ми вирішили, що настав час залишити корівню, і один за одним втекли з гетто. По бічних дорогах і через поля, через річки та долини, ми попрямували додому в Мізоч. Пройшовши кілька годин, ми зрозуміли, що заблукали. Не маючи іншого вибору, ми постукали у вікно одного з будинків [поруч] і запитали дорогу. Вийшла жінка і впізнала в нас євреїв, вона пояснила, що нам не варто йти в Мізоч, оскільки гетто вже зруйновано, а містечко згоріло. Поки ми розмірковували про свою долю, настав світанок, і ми дійшли до села Залісся, яке було за три кілометри від Мізоча і жили в ньому чехи. Ми розділилися на три різні групи, по троє в кожній, оскільки знали, що групі з дев'яти людей нелегко знайти притулок навіть на один день. У моїй групі були я, Лев Вінер і Яков Розенблатт, який мав багато знайомих в цьому селі. Один із чеських знайомих Розенблатта привів нас у свій дім, щедро нагодував і забезпечив житлом. Він підтвердив розповідь жінки про те, що євреїв Мізоча вбили, і розповів, що вони самі підпалили містечко, щоб німці та українці не скористались їхнім майном та працею. Ми провели три дні у цього чеха і плакали над долею наших близьких, яких більше ніколи не побачимо. На четвертий день чех розповів нам, що був у Здолбунові і побачив там великі оголошення від імені німців з попередженням, що будь-кого, хто прихистить євреїв, буде вбито.

Чех попросив нас залишити його оселю. Небезпека в ті часи була дуже велика; по дорогах блукали банди, вимагачі та відверті вбивці, не кажучи вже поліцаїв і гестапо. Усі вони прагнули знищити всіх вцілілих [євреїв], кому вдалося втекти під час ліквідації гетто.

[Page 41]

Ми вирішили сховатися на кілька тижнів у навколишніх селах в оселях знайомих, а потім знайти притулок в лісі. Я мав багато знайомих в селі Суйми, оскільки мій батько володів там борошномельним млином і продуктовим магазином. Я добре знав місцевість та її мешканців; я торгував з ними до самого початку світової війни. Але тієї ночі, на мій подив і наше велике розчарування, жодна душа не відгукнулась на наш стукіт у вікна, коли я називав себе. Деякі «знайомі» взагалі не відповідали, а деякі відповіли, що не знають ніякого Нахума… Ми втекли звідти, рятуючи життя, і прийшли на узлісся великого лісу, де було кілька будинків лісників. Ми постукали у вікно мого знайомого Кирила Філянюка, і я назвав себе. Він відчинив двері, голосно радіючи, що я залишився живий. Він запросив мене та моїх друзів до свого дому, нагодував і приготував нам місце для сну на токовищі. З нашої схованки в коморі ми часто бачили, як поліцаї вели на допит євреїв, яких схопили в лісі. Кількість затриманих була досить велика, і ми тоді зрозуміли, що якби українці не завершили роботу німців із знищення євреїв, то врятувалися б багато десятків тисяч. Після тижня відносного спокою нам довелося залишити це місце і вирушити в ліс. Раніше ми ніколи не лежали на мокрій землі, але звикли до цього, не маючи ні м'якої поверхні, ні теплого покрову. Ми жили без їжі кілька днів поспіль і сильно страждали. Ми шукали в лісі братів по стражданнях та муках, шкодуючи, що розлучилися з нашими товаришами-мізочанами, з якими врятувалися в Здолбунові. Вдень ми ховалися і відпочивали, а вночі ходили в навколишні села за їжею. Не раз ми поверталися з нічного походу без жодної скибочки хліба, але час від часу траплялись чудові одкровення від людей, які відчували наш біль і намагалися полегшити наш страждання.

Під час одного з наших візитів до села Мощаниця, перебуваючи у одного зі своїх знайомих, чеха Йозефа Свободи, я дізнався, що мій брат Леві та сестра Гіся перебувають в селі, живі й здорові. Після багатьох пошуків ми їх знайшли, і від них ми вперше почули усі подробиці лютої бурі, яка охопила наше містечко Мізоч. Найболючішими були жорстокість і небажання наших сусідів-українців допомогти. Раніше вони були нашими добрими знайомими, але тепер не дослухалися до благань моєї сестри, щоб врятувати хоча б її дитину Ципка'ле. А були й такі, що своїми руками вбивали своїх сусідів-євреїв. Тепер ми були великою групою з п'яти чоловік, що викликало значні труднощі з отриманням притулку, їжі та води, але ми не хотіли розлучатися один з одним. У селі Білашів нам дуже допоміг бідний швець, який заради нас ризикував своїм життям. Від нього ми дізналися, що його багатий сусід, побожний християнин і церковний активіст, сказав йому, що хоче нам допомогти. Ми пішли до нього, і справді він нас нагодував, а також сховав у себе.

[Page 42]

Масове поховання мучеників Мізоча в лісі Сосонки

[Page 43]

Уже наступного дня, даючи нам їжу, він почав проповідувати вчення Ісуса. Він шкодував про наші страждання не з нашої вини, але виправдовував ситуацію, посилаючись на гріх наших предків у вбивстві пророка Ісуса. Його безперервна проповідь була схожа на розтирання наших ран сіллю, тому ми залишили його дім і продовжили наші блукання.

Згодом нам довелося знову звернутися до нього по допомогу, але він відмовився підтримати нас. Він також сказав шевцю, що нам не треба допомагати, бо допомагати завзятим невірним євреям – це гріх. Одного разу, зовсім несподівано, ми зіткнулися з Яковом бен Єхіелем Барухом Олікером та Цві Тохараном з числа біженців. Вони розповіли, що зробили схованку в лісі на Лисій горі, і живуть там разом з Йосефом Вольфманом. Поруч з їхнім укриттям була яма, яку можна було легко перетворити на нашу власну схованку. Вони детально описали місце, а потім ми розійшлися з надією, що скоро зустрінемося знову. Наступного дня ми вирушили до цього місця, і дорогою зіткнулися з Йоною Олікером, який був з Моше Лікаборніком. Він розповів нам, що один із його знайомих українців вмовив Вольці Клоцмана, Шмуеля Фішера, ще одного біженця, і Йеошуа, чоловіка Цівії Розенштейн, зупинитись у нього. Коли вони пішли з ним, він привів їх до ями і сказав чекати там, поки він не принесе їм тютюн та їжу. Потім з'явилися німці і вбили їх на місці. Він запропонував мені подібне запрошення, і ми втекли звідти, рятуючи життя. Після нескінченних блукань ми прибули до призначеного місця. Ми одразу запитали, чи не бачив хтось наших друзів у цьому районі. Вони відповіли, що про це місце знає лише Миколай з села Мощаниця, і не тільки знає, а й дуже допоміг в його облаштуванні. Місце було вузьке, воно підходило для печерної людини льодовикового періоду, а не для сучасних людей. Однак, оскільки наші попередники провели там кілька місяців і ніхто їм не завдав шкоди, ми теж залишилися там.

Йосеф Вольфман вірив, що Пурим нас врятує. Ми молилися там, розклавши тфілін – під час втечі з гетто Йосеф не забув взяти з собою свій тфілін і таліт, а також сокиру для самооборони. Навколишня територія була заселена поляками, від яких ми отримували невеликі запаси їжі. Ми розтоплювали сніг і використовували цю воду для миття та приготування їжі. Там ми дізналися, що в цьому районі були брати Якова Розенблатта і з часом зустрілися з ними, а також з Авраамом Перлмуттером із села Півче. Він і його дочка були майже голі, загорнуті в лахміття і страшенно голодні. Вони розповіли нам, що Шломо Коппельману вдалося втекти з гетто, і він жив у селі Півче, поки українці не вбили його і не кинули його тіло собакам. Я послав Авраама до свого знайомого, якому я потайки перевіз одяг з гетто, і попросив дати йому один костюм.

[Page 44]

Через деякий час, коли я зустрівся з цим знайомим, він розповів мені, що Авраам приходив до нього і отримав костюм, але носив його лише пару днів до того, як його вбили. Одного разу ми з Яковом Олікером опинилися в оселі поляка Обловського. Він нагодував нас і розповів про єврейського хлопчика, який був важко поранений під час втечі з гетто і блукав по околицях. Дитина випорожнювалася, не могли належним чином рухати руками і ногами. Тому усі відмовлялися пускати його в свої домівки. Це був 12-річний син Ар'є Фірера. Батько знайшов його, відмив і вилікував, але обидва врешті-решт загинули.

Коли до нас доходили чутки про євреїв, які ховалися і могли бути з Мізоча, ми не зважали на небезпеку і не шкодували зусиль, намагаючись зустрітися з ними. Селяни повідомили нас, що євреї з Мізоча ховаються за три милі звідти. Ми почали шукати це місце і з великими зусиллями знайшли їхню схованку. Там ми побачили Макса Вельтфрайнта, Якова Розенштейна та його дружину Леа, Ар'є Ліпшица та всю його родину, Ефраїма Мулльмана з сином та ще кількох мізочан. Такі зустрічі буди джерелом натхнення та привносили радість в наше нестерпно важке життя; вони вселяли дух надії та зміцнювали нашу віру в День Порятунку. Під час цієї зустрічі ми почули нові розповіді про гірке знищення Мізоча, про яке ми відчайдушно хотіли почути більше. Мені було особливо важливо почути від Якова Розенштейна про останні хвилини моєї родини, з якою він був до кінця. Мій блаженної пам'яті батько, який був уже похилого віку, не мав сили й мужності тікати в невідоме, він загорнувся у свої таліт і тфілін, промовив молитву сповіді й прийняв свою долю. Дорогі матері хвилювалися тільки за своїх дітей, ховали їх, забезпечували їжею та молилися за їхнє життя. Вони самі вишикувалися на марш смерті до ям, виритих біля цукрового заводу. Яков Розенштейн, його дружина та 2-річний син сховалися в укритті під хлівом на їхньому подвір'ї. Його мати та моя мати дали їм багато їжі й засипали схованку піском та сіном. Вони провели в укритті кілька днів, поки їхній дитині не стало погано від нестачі кисню. Тоді вони залишили схованку і попрямували в бік села Озерко. Їхня дитина померла дорогою, і після довгих блукань вони дійшли до печери, де жили й досі. Ми говорили про те, що на прийдешній шабат випадає Рош Ходеш місяця Адар Бет, і що чоловіки могли прийти до нас і утворити повноцінний галахічний міньян. Життя стало гіршим і важчим ніж зазвичай, коли бандерівці посилили військові дії проти німців, не забуваючи про євреїв і поляків, які ще лишилися. Це була жорстока боротьба, і злидні почали панувати в заможних і міцних селах. Бандерівців боялися усі; навіть добрі й порядні селяни боялися надати нам будь-яку допомогу. Тому ми з Лейбом Вінером вирішили спробувати щастя в місці, яке було далеко від нашого притулку.

[Page 45]

Мій брат Леві хотів приєднатися до нас, але я був проти, оскільки він був дуже пригнічений після всього, що з ним сталося: ліквідації трьох гетто, у яких він жив, і втрати всієї родини. Крім того, він був дуже слабкий і не придатний для довгої та важкої дороги. Хоча в лісі була нестача, євреям там було набагато безпечніше.

Ми були приблизно за 15 кілометрів від нашого укриття в лісі, коли дійшли до будинку мого польського знайомого із села Святе. Він розповів нам, що неподалік його будинку лежали трупи чотирьох євреїв убитих донощиком. Він хотів їх поховати, але боявся бандерівців. Ми попросили його підготувати інструменти і пообіцяли, що в один з наступних вечорів знайдемо тіла та належним чином поховаємо їх для вічного спочинку. Проте все пішло зовсім не так, як ми думали чи хотіли. У пошуках засобів існування та прожиття ми прийшли в село Білашів і постукали у вікно Нахума, який був найкращим і найчеснішим з усіх селян. Він швидко впустив нас у свій будинок і заховав у місці, де нас не могли побачити. Він попередив, що зараз нам загрожує велика небезпека, оскільки німці стежили за всіма дорогами шукаючи бандерівців. Бандерівці також стежили за німцями, щоб напасти на них, і жодна сторона не забувала про євреїв. Він зголосився відправитися в безпечні місця і принести нам що зможе, тож ми провели шість днів поспіль у схованці без денного світла. Лише після того, як ми дізналися, що все заспокоїлося, він дозволив нам залишити схованку. Це було через два дні після свята Рош Ходеш місяця Адар Бет. Ми вийшли з Білашева навантажені їжею, і до світанку хотіли дістатися до свого укриття в лісі. Дорога була довгою і важкою, але завдяки тривалому відпочинку ми прибули на місце вчасно. Проте ми одразу відчули підозрілі зміни навколо. Усе було розкидане і панувала дуже загрозлива тиша. З настанням ночі, коли ми прийшли до тями, ми почали перебирати різні предмети, і я натрапив на трупи мого брата Леві та сестри Гісі… Я пішов до іншого укриття, де ховалися друзі, вигукував їхні імена, але відповіді не було. Я запалив сірник, відчинив двері й побачив жахливе та шокуюче видовище. Всюди кров, застигли мізки і страшний сморід. Яков Олікер лежав мертвий, на ньому лежав його п'ятирічний син. Я вийшов з укриття і сказав Лейбу, що нам потрібно якомога швидше, до світанку, тікати з цього місця, оскільки нашу схованку виявили. Не встиг я це сказати, як у темряві ночі з ями пролунав дитячий крик: «Мамо, мамо, боляче». Я повернувся назад по своїх слідах і витягнув дитину з ями, і ми дізналися, що сталося. Той, хто облаштував укриття, привів бандерівців, і вони катували і вбили всіх. Хлопчик був важко поранений і страждав від сильного болю, але вцілів, бо прикинувся мертвим. Таким чином він вижив. Коли настав ранок, ми зрозуміли, яким жахливим було знущання та пограбування мертвих.

[Page 46]

Не гаючи ні хвилини, ми втекли з місця, яке було нам притулком протягом двох місяців. Хлопчик не міг йти, бо його турбувала рана і він був сильно виснажений, тому ми по черзі несли його і з великими труднощами дійшли до ями, де колись жили 12 мешканців Мізоча. Місце було безлюдним, і сонце вже піднялось. Ми трохи відпочили, а потім залишили хлопчика в ямі з достатньою кількістю їжі. Ми пообіцяли йому, що повернемося за ним пізніше, коли знайдемо місце для всіх нас. Хлопчик, який провів два дні серед мертвих страшенно самотній і виживаючи за рахунок знайдених в ямі крихт, погодився на все. Отже, ми вдвох сиділи на зрубаному стовбурі дерева в гущі лісу і шукали вихід із ситуації. Я згадав, що колись був у цьому районі з батьком хлопчика в будинку поляка Яна Орловського, і він був гостинним. Ми вирішили знайти Яна і попросити його допомоги. Ми залишили хлопчику всю їжу, і це був перший раз, коли ми пішли шукати поляка при світлі дня. На щастя, ми дісталися до нього без пригод. Я представився, і він одразу впізнав мене. Незважаючи на всі небезпеки, він дав нам притулок і щиро допомагав нам в наших бідах. Особливо він оплакував втрату свого друга Якова і послав сина до хлопчика в яму, щоб розрадити його і привести додому ввечері. Молодий Орловський повернувся від ями з дитиною, занепокоєний, що хлопчик не виживе, але я сказав, що впевнений – якщо хлопчик отримає допомогу, він буде жити. Тієї ночі вони принесли хлопчика до будинку поляка, роздягнули і помили його в теплій ванні. Його вовняний капелюх прилип до рани, але ми обережно обливали рану гарячою водою, застигла кров розмокла і капелюх зісковзнув. За весь час хлопець не сказав жодного слова. Бідна дитина навчилася страждати. Ми ретельно очистили його рану, зробили йому чисту пов'язку змащену маслом і поклали спати. Наступного дня перед нами з новою гостротою постала проблема: що ми будемо робити з хлопчиком? Ми не могли залишити його ні в ямі, ні в коморі. У будинку він становив небезпеку як для себе, так і для нас, не кажучи вже про поляка. Тому ми вирішили запропонувати євангелістам усиновити його, оскільки вони колись виявляли бажання усиновити єврейську дитину та виховати її відповідно до своєї віри. Однак цього разу вони відмовилися навіть розмовляти з нами, бо боялися українців. Ми звернулися до поляка, і він одразу розказав, що поки нас не було, німці зруйнували будинок його сусідів, оскільки вони давали притулок російському полоненому-перебіжчику. Ми обговорили це і пообіцяли поляку, що ввечері підемо.

Поляк був дуже засмучений нашою долею і зрадів разом з нами, коли після кількох днів догляду хлопчик почав одужувати. Рана загоїлась, він виглядав здоровим, і ми забрали його до свого укриття. Саме тоді Кайла Гольдберг разом з біженцем, який жив в гетто Мізоча, натрапили на нас.

[Page 47]

Зустріч, як завжди, була дуже хвилюючою і принесла всім нам велику радість. Ми знову згадали наше улюблене містечко і знову говорили про його гіркий кінець. Потім ми розповіли один одному як дивом врятувалися. Кайла розповіла нам, що знайомий українець, якого я знав як професійного крадія, шахрая та злочинця, переховував її під час небезпеки та надзвичайно допоміг їй. Я не міг цьому повірити і вважав, що її опис цього чоловіка був помилковим, але з часом я також переконався в силі його характеру та доброті серця. Незважаючи на свою бідність та нужденність, незважаючи на те, що він жив дрібними крадіжками і працював на багатих, він ділився з нами хлібом під час війни в той час, коли інші боялися навіть говорити з нами. Дійсно, хто може зрозуміти людську душу?

Вночі ми всі разом пішли шукати євреїв, з якими колись пообіцяли разом зібратись на міньян. Ми знайшли їх, і вони розповіли нам, що дійсно приходили до нас провести міньян, якраз тоді, коли вбивці дізнались про нашу схованку. Вони чули стрілянину та крики жертв, але їм дивом вдалося втекти. Серед них був Ефраїм Мулльман, який погодився спробувати влаштувати нашого хлопчика до свого сина, який перебував у знайомого селянина. Ми привели дитину, яку назвали Бен-Ціон, і Мулльману вдалося домовитись, щоб хлопчик залишився з його сином, якого також звали Бен-Ціон. Відтоді ми всі разом жили в лісі.

Одного разу вночі ми, семеро чоловіків, пішли виконати священний обов'язок перед нашими вбитими братами і поховати їх по-людськи. Ми поховали їх і зробили над могилами знак з піску в надії, що колись ми зможемо повернутися на це місце і перенести їхні тіла на єврейський цвинтар. Каддіш лунав у глибині лісу насичений нашими сльозами люті, але ми відчули невелике полегшення в наших серцях, оскільки виконали справжній акт доброти [хесед шел емет] для наших дорогих людей. Потім ми вирішили, що в наступну неділю поховаємо також чотирьох євреїв, які були вбиті біля села Святе. Так ми і зробили. Ми прийшли до поляка, який врятував їм життя і якому ми обіцяли, що поховаємо їх. Ми пояснили йому, чому ще цього не зробили, і він зрозумів. Через кілька хвилин він привів до нас єврея з довгою бородою, тонкого, як палиця, і запитав, чи можемо ми впізнати його. Ми не змогли. Тільки коли він почав говорити, ми впізнали його як молодшого брата Лейба. У мене не вистачає слів, щоб описати возз'єднання братів, кожний з яких думав, що інший загинув. У мене також не вистачає слів, щоб описати порятунок Моше Вінера, який півроку переховувався в селі Дермань на даху будинку під дошками та лахміттям, його тіло зморщилося від нестачі сонячного світла та кисню. Якби не хороша їжа, яку йому давали, він не витримав би. Не дивно, що його неможливо було впізнати. Дізнавшись, що брат живий, він залишив схованку і пішов до будинку поляка з надією знайти Лейба. Ми були раді, що вся ця історія закінчилась поповненням наших лав ще одним живим євреєм. Разом ми вирушили за поляком до місця, де лежали мертві. Це місце вже було неможливо впізнати.

[Page 48]

Ми поховали їх, промовили каддіш і позначили могили, щоб була можливість знайти їх в майбутньому. Кількість вцілілих євреїв, яких ми знаходили в лісі, постійно зростала, тому ми розділилися на групи, хоча й підтримували зв'язок між нами. До моєї групи входили Лейб Вінер і його брат Моше, Альтер Гербер, Ар'є Фірер і його дочка Хава'ле, Ліпа Ленгер та інші.

Наближалося свято Песах. Ми придбали 16 кілограмів пшениці, Хава'ле змолола її на ручному млині у знайомого і спекла мацу. У ніч Седеру ми розпалили невелике багаття в глибині лісу. Найстарший в групі, ребе Альтер Гарбер, прочитав нам Агаду із сіддуру, який у нас був, і всі повторювали за ним. Син Ар'є Фірера Авраам'ле поставив Чотири Запитання. Ми згадували Седери у нас вдома і плакали гіркими сльозами. Агада стала жалобою Тиша бе-ав, а Седер став надгробною промовою. У перший день Холь ха-Моеда помер Моше, брат Лейба. Ми поховали його за єврейським законом і заздрили йому за те, що він помер небесною волею. Маючи гіркий досвід, ми навчилися часто міняти схованки і постійно переходили в інше місце. Ми зустріли Ніону Ленгер, дружину Йосефа Ленгера, та її дочку Хая'ле, яка раптово натрапила на Гісію, Ар'є Фірера та Ліпу Ленгер. До нас також привели хлопчика Бен-Ціона, і наша група стала великим загоном з жінками та дітьми. Три-чотири сміливих чоловіки повинні були знаходити їжу для всіх. Українці вбивали поляків і переслідували їх не менше, ніж євреїв. Поляки вночі тікали зі своїх містечок і залишали все своє майно. Неодноразово вони давали нам їжу замість того, щоб залишити її бандерівцям, або повідомляли, де знаходяться запаси продуктів поляків, які вже втекли з цього району. Потім ми зіткнулися з братами Розенблатт, родиною Ашера Шапіро та Барухом Плітером з Броньою Вайнцвейг із Здолбунова, яка щороку відвідувала Мізоч зі своїми близькими друзями, і багатьох інших. Брати Авраам і Елі Розенблатт загинули, коли наштовхнулися на озброєних німців. Вони намагалися відстрілюватись зі зброї, яку мали, але не могли протистояти солдатам з автоматами. У неділю вранці 25-го дня місяця Іяр, наступного дня після смерті Авраама та Елі, ми вирушили провідати їхню групу і дізнатися, як вони живуть. Крім мене, у групі були Барух Плітер, Ліпа Ленгер, Лейб Вінер, Вельвель Окс і адвокат Зац з Дубно. Разом ми були дуже великою групою з 20 євреїв; ми були дуже щасливі, хоча й оплакували смерть братів Розенблатт. Погода була ясна і гарна, і я заснув на м'якій траві.

[Page 49]

Мене розбудив крик сина Мулльмана. Перш ніж я навіть усвідомив, що відбувається, я побачив євреїв, які тікали в різні боки. Було чутно постріли. Я схопився на ноги і почав тікати. Я наштовхнувся на німців, які стріляли в мене з землі, але не вцілили. Пізніше, коли я залишив свою схованку, всюди панувала гнітюча тиша. Я хотів дізнатися про долю своїх друзів і почав пошуки там, де на нас напали. Я прийшов першим; потім з'явилися Барух Плітер, брати Меїр і Гершка Розенблатт. Ми вирушили шукати разом і знайшли мертвих: Шимона Фельдмана, Ліпу Ленгер, сина Альтера Гарбера, Якова Розенблатта, Лейба Вінера, Ашера Шапіро, Хаю Ліпшиц та її сина Йеошуа і Ефраїма Мулльмана. Вранці ми викопали яму і поховали всіх у братській могилі. Лише старший Гарбер викопав окрему яму для свого маленького сина, поховав його і пролив над могилою хвилю сліз. Ми не змогли знайти Ашер Мулльмана, хлопчика Бен-Ціона Олікера, Якова Розенштейн, одну з дочок Ліпшица і адвоката Заца. Згодом від селян ми дізналися, що їх спіймали живими і повісили в лісі.

Після цього наше життя в лісі стало дуже важким. Ми не могли залишатися на одному місці більше кількох годин. Неможливо було знайти їжу. Ми боялися розводити багаття і страшенно страждали. Коли ми поверталися до колишньої схованки, ми завжди знаходили сліди заворушників, які все зруйнували та знищили. Єдине, чого вони не знайшли, це нас. З часом ми навчилися збирати картоплю та овочі із занедбаних польських полів і гриби та ягоди в лісі; не вистачало лише хліба та солі. Хоча іноді ми отримували невелику кількість цих продуктів.

Тоді ми вперше почули про групи партизанів у лісах. Але з цим була проблема. Російські партизани не ставилися до євреїв як до людей, яких переслідують. Хоч вони і не вбивали євреїв, але проганяли їх. Тим не менш, Нахуму Поляку та двом його дочкам, Кайлі Гольдберг, кільком біженцям, а також Ісраеліку Ерліху та Баруху, сину Гершеля Траклера, вдалося залишитися з ними. Останні двоє були вбиті партизанами за якийсь злочин. Або просто тому, що вони були євреями. Але, незважаючи на цю сумну інформацію, ми хотіли приєднатись до партизанів, бо не мали ніякої їжі, крім картоплі. Тим часом нам вдалося вкрасти корову і зарізати її. Ми були дуже раді м'ясу, але приховати сліди крадіжки було важко. Одного вечора ми натрапили на українця, який входив до партизанського загону, і він сказав нам, що якщо ми хочемо, він допоможе нам приєднатися до них. Деякі з нас зраділи цьому, але інші казали, що він міг бути шпигуном і краще було б вбити його. Проте євреї завжди схильні до ілюзій, і ми не тільки не вбили «партизана», але й не змінили місце схованки. Зрештою, він розповів про нас бандерівцям, і вони, переодягнувшись партизанами, переконали жінок, а ті вмовили чоловіків, що партизани хочуть нам добра. Нам навіть принесли яблука та смачну їжу і сказали зібратися в неділю, щоб піти всією групою до партизанів.

[Page 50]

Зрештою, вижили лише недовірливі, а наївних розстріляли або закопали живцем. Серед тих, хто вижив, були, окрім мене, лише брати Меїр і Гершка Розенблатт, Ніона Ленгер та її дочка, брати Барух і Давид Плітери, двоє дітей Ашера Шапіро та один хлопчик із Шумська. Лише ці люди змогли вижити в лісах. За моєю порадою ми вирішили залишити ліс і спробувати вижити в селах. Я запропонував це лише з однієї причини: якби нас вбили в лісі, нас би з'їли собаки, а в селі нас би принаймні поховали…

Шанси вижити в селі тоді були дуже слабкими. Поляки переїхали до міста, українці боялися націоналістів, а чехи не хотіли ризикувати собою заради євреїв. Незважаючи на все це, ми вирішили невеликими групами випробувати свою долю. Я був з Йоною Олікером, і ми вирішили постукати до знайомих, про яких було відомо, що вони допомагають євреям. Ми блукали від одного знайомого до іншого, але не могли ніде провести більше одного дня. Зрештою, ми вирішили повернутися в Мізоч до українця Почебули, який, як ми знали, переховував Єгуду Бройнштейна. І справді, він прийняв нас і в обмін на костюм погодився переховувати нас два місяці. Двоє його синів були членами військових формувань бандерівців, але належали до тих небагатьох, хто не вбивав представників інших народів. Вони розповіли нам, що серед керівництва партії на той час було дві точки зору щодо ставлення до меншин. Екстремісти вимагали раз і назавжди знищити євреїв, а також поляків і росіян. Помірковані більше підтримували ідею займати землі без війни з місцевими жителями інших національностей. Вони запропонували відкласти розв'язання проблеми меншин до закінчення війни. Тим часом кожна група діяла за власним рішенням, а екстремісти вбивали будь-кого, хто не належав до української нації. На жаль, час нашого перебування у Почебули тривав недовго. Через кілька днів він прийшов до нас із костюмом і попросив, щоб ми, заради себе самих, залишили Мізоч тієї ночі. Українське націоналістичне командування вирішило напасти звідти на німців і перетворити Мізоч на свою фортецю. зачищену від будь-яких сторонніх елементів. Як тільки настала ніч, ми вийшли з його дому і побачили, що багато інших мешканців Мізоча виїжджали з містечка. Звісно, ми не могли собі дозволити, щоб нас розкрили, тому ми залізли на дах свинарника і лежали на ньому. Ми бачили, як бандерівці гуртувались, чули їхні накази і думали, що наш кінець близький. Вночі вони захопили польську частину і вирізали її населення. Після цього вони спалили всі будинки дотла. Німців не можна було взяти так легко, і бойові дії тривали цілу ніч. Ближче до ранку українці почали відступати, і німці спалили частини містечка, де жили українці.

[Page 51]

На наше щастя, свинарник, на якому ми ховалися, знаходився в іншій частині містечка, яку хотіли зберегти, і тому ми не згоріли живцем. Ми лежали без їжі та води, але майже не відчували цього протягом трьох днів. Коли все заспокоїлося, хазяїн свинарника повернувся додому, і ми, не маючи іншого вибору, покликали його, коли він вийшов і обійшов свинарник. Він був радий нас бачити і сказав викопувати картоплю з ділянки біля будинку і для свиней, і для себе. Мешканці Мізоча, які втекли під час боїв, почали повертатися до містечка, і через те, що більшість будинків було зруйновано, багато хто знайшов притулок в оселі, де ми перебували.

Отже, ми двоє заховались в ямі в коморі, де неможливо було навіть поворухнутись. Тоді господар будинку, який знав про нашу схованку, запросив усіх, хто був у домі, на бенкет усередині, допоміг нам вибратися із схованки та втекти. Ми вирішили піти в село Борщівка-Чеська, де з часу знищення гетто ховалися Йона Олікер з Лізою Меламед та її сином Яшею. Чех Мілак Дос не міг утримувати усіх, тому Йона пішов, а Ліза та її син залишилися. Чех не був багатим, тому ми знали, що костюм, який у нас був, дозволить нам отримати притулок на кілька днів. Чех був дуже радий нам, оскільки його постійно мучило сумління за те, що він відіслав Йону. І коли він зрозумів, що той живий, то був по-справжньому задоволений. На наше запитання, чи жива Ліза, він відповів, що сподівається всі євреї будуть у такому ж гарному стані, як і вона. Він додав, що вона та її син залишаться під його опікою, і що він буде захищати її до кінця війни, навіть якщо доведеться заплатити за це життям. Наступного дня ми зустрілися з Лізою та її сином. Вперше після знищення гетто Ліза побачила іншого єврея, і ми всі були надзвичайно раді. Ліза та її син виглядали жахливо. Хоча й у відносній безпеці, вони були брудними, худими та з вошами, страждали від голоду та нестачі, оскільки чех був бідним і жив у злиднях, хоча і ділився з ними тим, що мав. У цьому селі також переховувалися брати Розенблатт та Ісраель Олікер, дядько Йони. У ті часи в селі були різні партії, пов'язані з українськими партіями. Імовірно, вони робили це лише для того, щоб уникнути долі поляків і врятувати себе від знищення. Наш чех був головою місцевої партії, а його дядько Йозеф Альтман був секретарем партії. Вони обидва були бідними, але це не завадило їм допомагати нам. Коли ми зустрілися з Ісраелем Олікером, він розповів нам, що бандерівці схопили Йеошуа бар Трахтенберга, а коли він сказав їм, що живе в чеському селі Борщівка, вони відправили його до секретаря місцевої партії Альтмана, щоб він попросив допомоги від їхнього імені. Так і сталось. Ставлення чеського села, де всі знали про нас, було більш ніж чудовим. Наприклад, дружина хазяїна будинку, де ми перебували, не погодилась, щоб ми їли в корівні, і нам не раз доводилось їсти за столом з усіма. Ми завжди вважали за краще їсти в темряві, бо, сидячи за столом в домі, завжди чекали небезпеки.

[Page 52]

Під захистом чехів

Через порушення транспортного сполучення, взаємну війну між населенням та загибель євреїв виникла велика нестача одягу та солі. За просту сіль, яка раніше мала майже нульову ціну, тепер потрібно було платити цілий статок. Така ситуація була викликана й тим, що українці боялися відвідувати міста, бо німці підозрювали, що вони шпигуни. Тому до мене підійшов голова партії, той самий Альтман, з пропозицією: якщо буде достатньо грошей, то він поїде до Здолбунова і привезе звідти сіль та одяг. Звісно, він пообіцяв мені частку від прибутку. Я дав йому десять доларів, а також лист знайомому чеху, який жив у Здолбунові і був винен мені гроші. Того ранку він найняв віз і поїхав, а ми пішли в комору молоти борошно ручним млином. Діти з мамою були в полі. Раптом, ми й не помітили, у двір в'їхав віз із озброєними українцями. Вони пішли прямо до свинарника, де ми працювали. Вони були дуже раді нас бачити, адже один із них був давнім знайомим, навіть попросив мене передати привіт батькам. Коли я сказав, що вони загинули, він висловив свою скорботу, і я не знаю, чи це про втрату батьків, чи про те, що я ще живий… Потім він запитав про моїх друзів. Я сказав, що одного звали Йона, а іншого – Сруль Олікер. Коли вони почули, що його звуть Ісраель, вони почали з'ясовувати, чи це той Сруль, який мав шинок в Мізочі. Я одразу зрозумів, що цей вбивця має зловісні наміри щодо ребе Ісраеля, але я не міг забрати свої слова назад і стверджувати протилежне. Вони поїхали далі, не завдавши нам шкоди, але ми вже були досвідчені в таких справах і знали, що треба негайно залишити це місце. Звичайно, наступного дня вони повернулися, шукали нас серед свиней, особливо Ісраеля, але нікого не знайшли. Поїздка Альтмана була вдалою; він забрав борг у чеха і благополучно повернувся. У Здолбунові він за високу ціну продав птицю та яйця, які придбав у селі порівняно дешево, а також купив сіль за хорошою ціною і продав з дуже великою націнкою. У нього був гарний настрій і він вирішив діяти хитро. Він пішов до штабу своєї української партії і запитав, що йому робити з євреями, які приходять в село. Вбивати поодинці чи залишати їх живими? На його подив, вони сказали йому не шкодити євреям, а надавати їм будь-яку можливу допомогу. Тож він сказав їм, що українська націоналістична армія шукала євреїв, щоб їх убити. Партія дуже чітко сказала йому, що ті, хто це робив, звичайні грабіжники і їх треба просто гнати з села. А для підсилення своїх слів вони дали йому зброю, щоб роздати членам партії. Після цього ситуація значно покращилася. Альтман дуже розбагатів і навіть приніс мені пару черевиків на зиму.

[Page 53]

На порозі визволення

Настала осінь. Через переслідування до села зібрались майже всі, хто залишився з Мізоча. Чехи приймали всіх і організували. Тоді я вже був вільний від турбот про їжу. Альтман заробляв багато грошей і забезпечував усі мої потреби. Хороші новини витали в повітрі. Німці відходили по всьому фронту і ми вже знали, що наближається день визволення; проте саме тоді зростала і небезпека, і ми не хотіли загинути на порозі звільнення. Прокляті бандерівці переслідували нас і загрожували нашому життю. Ніч за ніччю нам доводилося змінювати місце, іноді навіть тікаючи в поля. Пам'ятаю, якось уночі, під час сильних морозів, пройшла чутка, що бандерівці йдуть за нами. Мене відвели до Лізиної схованки, яка чомусь вважалася безпечною. Лежачи напівголі в «ліжках», ми чули кроки багатьох людей. Ми вистрибнули з вікна з голими спинами. Усю ніч ми пролежали в снігу у відкритому полі, а вранці виявилося, що це був радянський авангард. 2 грудня в село увійшли перші регулярні радянські війська. Нашому щастю не було меж, але нам зовсім не полегшало. Українські націоналістичні банди використовували Мізоч та навколишні села як центр. Вони боролися з радянською владою, стріляли в них, і євреї знову гинули. Гершка Розенблатт, який зумів пережити всю німецьку окупацію, загинув від рук бандерівців після визволення. У Мізочі не залишилося нічого, крім місця, де він колись стояв, тому ми не могли повернутися туди жити, а бандерівці контролювали територію не менше, ніж радянська влада. Тому ми поїхали жити в Здолбунів. Але перед тим, як полишити моє прокляте і улюблене місце народження, я відвідав його ще двічі, щоб попрощатися з останками тіл моїх близьких. Я бачив місце, де було вбито всіх праведних людей містечка. Я тримав власними руками кістки наших дорогих дітей, які ми знайшли після того, як дощ розмив землю, що вкривала їх. Я вкрив їх землею змішаною із сльозами, і мовчки попрощався з ними, назавжди залишившись із пекучим болем.

  Mizoch, Ukraine     Yizkor Book Project     JewishGen Home Page

Copyright © 1999-2024 by JewishGen, Inc.
Updated 24 Nov 2021 by LA