[Page 3]

Книга Мізоча – це скромний пам’ятник, надгробок на могилі цієї маленької праведної громади, на могилі наших близьких, які загинули під час розквіту, закатовані і вбиті дикими звірами, а їхні кістки розпорошені в усіх напрямках від Мізоча.

Ця меморіальна книга була створена ex nihilo, буквально з нічого. Це плід благословенної ініціативи, наполегливої праці, любові до містечка та його мешканців, туги за його яскравим та цікавим єврейським життям і бажання залишити майбутнім поколінням сліди цього дорогого містечка, у якому ми народилися, виросли, здобули освіту, і в якому ми всмоктували відданість своєму народові та любов до давньої батьківщини євреїв.

Ця книга створена і написана людьми, які не є професіоналами в цій справі. Редакційна рада не мала історичних, літературних чи інших джерел. Матеріал був зібраний і упорядкований завдяки  великій праці вцілілих синів Мізоча, які на власні очі бачили найгіршу з катастроф і відчули на власному тілі всю її жорстокість, і завдяки небагатьом, кому вдалося дістатися до безпечної гавані Землі Ізраїлю до того, як розпочалась руйнівна буря.

Ми усвідомлюємо і визнаємо недоліки, неточності та помилки в книзі. Нашої уваги не оминув той факт, що зібраний матеріал неповний і є багато прогалин, які потребують заповнення. Проте ми пишаємося тим, що в таких умовах – коли ніде у світі не залишилося ніякої інформації про наше містечко, і коли нас не більше 50 сімей, обмежених коштами, – ми, тим не менш, великими добровільними зусиллями та невтомною працею, змогли вибудувати пам’ятник нашим близьким, яким не пощастило отримати належного поховання за єврейським обрядом. Ми встановили їм цей меморіальний пам’ятник.

Я маю приємний обов’язок подякувати відданим, вірним авторам і висловити тут свою подяку Моше Фельдману, Нахуму Копіту, Баруху Плітеру, Якову Гельману, Лізі Штеллунг та Хаї Альтман, які наполегливо працювали, збираючи матеріал та роблячи все для видання книги. Моше Перлюку, який консультував нас і редагував книгу, і Реубену Меламеду, який не шкодував зусиль для запису свідчень і збору матеріалів. Мордехаю Шейнфельду та Йосефу Кармі, які присвятили книзі свій час і сили. Менахему Штеллунгу та Аарону Альтману, які пов’язані з Мізочем завдяки шлюбу з жінками з нашого містечка; вони простягнули руку допомоги та пристрасно підтримували нас в реалізації нашої мети. Так само я дякую всіх, хто долучився до написання книги. Благословення їм усім.

[Page 4]

Мізочани в Ізраїлі напередодні меморіалу мучеників штетла в Тель-Авіві

[Page 5]

У центрі західної України, у трикутнику між містами Рівне, Дубно та Острог, у широкій долині оточеній густими лісами, квітучими селами та найродючішими просторами, розташувалось поважне містечко Мізоч.

Час його заснування та імена засновників оповиті туманом часу. У літературі, що описує козацькі повстання ХVІІ століття, немає згадок про Мізоч, хоча містечко лежить на кривавому шляху гетьмана Хмельницького, нехай його ім'я зітреться з людської пам'яті.^[1] Назва містечка не зустрічається і в хасидській літературі, незважаючи на його близькість до колиски хасидів: Великих Межирічів, Острога та Корця.

Містечко було молодим, без старожитностей. Навіть рід польського графа Карвіцького, власника містечка, був майже невідомим серед шляхти.

Цвинтар Мізоча був невеликим, і лише після тридцятих років двадцятого століття його поділили на стару і нову частини.

Слід зазначити, що вік Мізоча становить не більше 200 років, і що містечко було засноване як адміністративний центр, де зберігали багаті врожаї і торгували продукцією полів, городів, лісів і птахівництва.

Промислове виробництво, торгівля і обслуговуюча сфера

Першим усвідомив значення містечка єврейський промисловець Горенштейн, який побудував на північно-східній околиці Мізоча великий цукровий завод, а поруч із цукровим заводом – ферму для відгодівлі худоби буряковими відходами.

Цей завод з часом опинився під контролем відомого єврейського цукрового магната Броцького, який розширив і удосконалив його, підвищивши продуктивність і якість виробництва.

Граф Карвіцький побудував броварню та великий млин, а єврей Ісаак Браз –мануфактуру з виробництва грубої вовняної тканини для фермерів. Завдяки цукровому заводу було прокладено залізничну колію, частину залізничної лінії Київ – Львів, яка зв'язала Мізоч із великим світом. Крім того, було засновано багато майстерень і дрібних виробництв, як-от: олійні преси Авраама Бронштейна, Бозая Мізоха, Темаха Бермана та інші; дві лісопильні, що належали Капуту та Мейзліху; молокозавод, що належав Меїру Бразу; і багато різноманітних майстерень.

[Page 6]

Спочатку на цукровому заводі працювало небагато євреїв і лише на канцелярських посадах, але з часом, завдяки впливу сіоністських молодіжних рухів, кількість євреїв зросла до десятків, і працювали вони в усіх частинах виробництва. У розгалуженій торгівлі міста спочатку домінували кілька великих торговців зерном, які заздалегідь скуповували врожай у селян, а іноді платили за зерно на роки вперед. Кожен торговець мав в селах власну зону впливу і постійних селян-постачальників. Грошові операції, які іноді досягали значних сум, зазвичай здійснювалися лише усно без будь-яких письмових зобов'язань. Ці купці встановлювали торгові зв'язки із зерновими складами не тільки в межах країни, а й за кордоном, вивозили сотні фургонів, максимально завантажених різним зерном, що опосередковано призвело до відкриття залізничної станції в містечку. Коли торговці усвідомили промислову цінність хмелю, виробництво якого вимагає певних знань і специфічного догляду, вони переконали чеських фермерів вирощувати рослину та експортувати її у великих кількостях.

Коли розпочалася індустріалізація Польщі і в місті Гдиня був побудований великий суднобудівний завод, де було потрібно багато дубової деревини і спеціальної цегли, влада звернула увагу на незаймані ліси, що оточували Мізоч. У містечку та його околицях з'явилась деревообробна промисловість. Торгівля деревиною вимагала значного досвіду, професійних знань та великого капіталу, і тому з місцевих нею займалися лише брати Тексер та Лейб Горвіч. Решта купців і фахових працівників були переважно не місцевими євреями, а приїжджали до Мізоча з Рівного, Варшави, Вільно, Данцига, і навіть з-за кордону.

За кілька років до Голокосту деякі місцеві жителі опанували цей фах і пристойно заробляли на торгівлі деревиною. Копіт, Кляйнмен і Генцбург, не дивлячись на помірні фінансові можливості, змогли організувати товариство з торгівлі деревиною і стали гравцями на ринку.

У Мізочі вирощували величезну кількість прекрасних фруктів, яким благословенна Україна. Однак до початку тридцятих років двадцятого століття ними торгували лише в найближчому місті Рівне. Дрібні торговці не їздили далі [ніж Рівне] зі своїми фургонами. Торгівля фруктами до того часу велася примітивно, у невеликих і вузьких масштабах. Дрібні торговці купували у селян врожай з декількох фруктових дерев, вантажили його на віз запряжений конями, і везли до крамниць в Рівному. Там вони продавали фрукти із мізерним прибутком, а іноді, коли ринок був переповнений, взагалі зазнавали значних втрат.

[Page 7]

Загалом, ці дрібні торговці фруктами важко працювали з ранку до вечора, і їхнє життя було важким. На світанку вони виїжджали в села забирати фрукти, цілий день вантажили віз, а вночі перевозили товар ледь помітними стежками, щоб до світанку наступного дня потрапити на ринок в місті. У Рівному вони залишалися на кілька годин, поки не вдавалося продати свій товар, а в кінці дня поверталися додому у своїх порожніх возах, щоб наступного дня почати все спочатку. Деякі з них навчилися зберігати фрукти в підвалах і продавати їх взимку за хорошу ціну. Кілька сімей в нашому містечку мали невеликі заробітки від торгівлі фруктами.

На початку 30-х років декілька єврейських торговців фруктами з Варшави та Західної Польщі «відкрили» для себе Мізоч. Відтоді і до знищення містечка торгівля фруктами так чи інакше охоплювала більшість мешканців міста. Прямо й опосередковано від цього виграли всі мешканці. Вони більше не перевозили фрукти в хитких возах, а використовували вагони товарних поїздів. Сотні і тисячі вагонів завантажували на залізничній станції, і везли вишукані фрукти до польських міст та в інші країни. Розвивалася ціла індустрія пакувальних інструментів і матеріалів. Євреї навчилися зберігати фрукти, познайомилися з ринками великого світу, пристосувалися до смаків жителів великих міст. Торгівля фруктами, яка раніше вважалася не дуже поважним заняттям, зайняла важливе місце в економіці містечка, і від її успіху залежав добробут мешканців.

Розвинена торгівля зерном і деревиною, фруктами і худобою, а також цукровий завод і багаті села, що оточують його, принесли містечку процвітання і добробут. Завдяки цьому Мізоч був одним із небагатьох містечок в Польщі, якщо не єдиним, яке не знало дефіциту та бідності перед війною. Деякі з мешканців стали багатими й заможними, у інших доходів вистачало лише на життя, але ніхто не знав бідності. У Мізочі були підприємства та магазини, які могли б стати окрасою головної вулиці будь-якого великого міста країни. Бувало, що до містечка водночас приїжджали купці й представники лісової та зернової промисловості, а також торговці худобою, птицею, яйцями. Разом із торговцями фруктами, які були в Мізочі майже цілий рік, вони заповнювали всі готелі та гостьові будинки і приносили великий статок.

Маленькі і потворні хатинки поступово зникали. На їх місці будували красиві будинки з цегли в декілька поверхів, дороги були розширені і вкриті бруківкою, а якість життя в Мізочі стрімко зростала. Назву містечка знали повсюдно, і туди приїжджали жити «білі комірці», студенти та представники різних професій.

Перед війною Мізоч був на піку матеріального добробуту. Влада почала заохочувати польських поселенців до торгівлі в місті і планувала будівництво підприємств для консервування м'яса, фруктів і овочів. Польський бізнес розвивався, хоча і не міг завдати шкоди євреям, які були більш досвідченими та конкурентоспроможними. Українці та чехи також різними шляхами намагалися зайняти своє місце в торгівлі. Можливостей вистачало для усіх.

[Page 8]

Краєвид Мізоча

[Page 9]

Після падіння Польщі та її поділу між Німеччиною та Радянським Союзом окупаційні радянські війська знайшли в Мізочі товари та матеріали, які могли б цілий рік забезпечувати величезну армію голодних солдат, чиновників і партійних діячів Радянської Росії, які жадібно дивились на прекрасні та якісні споживчі товари.

Мізоч був містечком з традиціями, толерантним і далеким від релігійного фанатизму. Сумнівно, що в Мізочі був хоч один будинок, де не дотримувалися єврейського закону і не поважали єврейську традицію. Тим не менш, серед багатьох молодих людей було звично відвідувати християнський ресторан, і ніхто не заважав їм у цьому. Під час субот і єврейських свят торгівля повністю припинялася, і навіть вільнодумний єврей з іншого міста не наважився б публічно осквернити шабат. Під час свят майже усі без винятку ходили до молитовного дому. Однак в суботу холостяки часто пропускати молитви. Одружені чоловіки, навпаки, не ухилялися від обов'язку відвідувати молитовний дім.

У містечку було три молитовні будинки: Бейт Мідраш, Клойз Триск-хасидів і велика синагога.^[2][3] Поруч з останньою був невеликий молитовний будинок, призначений для молитов Мінча і Маарів в будні для віруючих великої синагоги, хоча з часом він став самостійним молитовним будинком.^[4] Усі храми завжди були повні віруючих, а в Бейт Мідраш та Клойзі щодня проводилося кілька міньянів.^[5] Під час Великих свят і Днів благоговіння молитовні будинки не могли вмістити всіх бажаючих помолитися публічно, тому використовували кілька тимчасових молитовних будинків. Вони були особливо багатолюдні під час Сімхат Тори.^[6] Відомими та постійними міньянами Сімхат Тори були Єврейський національний фонд та ревізіоністський фонд Тель-Хай.^[7] Під час цих міньянів вони завжди говорили про денні справи, а потім читали Тору, проповідували і закликали до щедрих пожертв фонду. Після служіння проводився кіддуш, який зазвичай тривав багато годин.^[8] Серед приватних міньянів особливо відзначився міньян дому мого дядька Баруха Плітера. До Сімхат Тори кіддуш готували у нього вдома за багато днів до свята, і обряд тривав до вечірніх годин. Коли вони випивали священний келих, учасникам цього кіддушу, які всі були друзями господаря, приносили кугель та ласощі, приготовані їхніми дружинами, і задоволенню не було кінця. За три роки до Голокосту приватні міньяни були скасовані, і їх члени ходили молитися на міньяни фундацій.

[Page 10]

Спочатку кожен молитовний будинок мав власне коло парафіян; рабин, ритуальні забійники, освічені люди і шановані власники будинків молилися в Бейт Мідраш. Благочестиві та хасиди збиралися у Клойзі, а ремісники та «прості люди» молилися у великій синагозі. В останні десять років існування містечка, завдяки великому розквіту і загальному добробуту, поділ між верствами населення стерся і виріс статус великої синагоги. Власник цукрового заводу, знаний єврейський філантроп Гальбмільон, пожертвував значну суму грошей на ремонт синагоги. Він привіз митців з інших міст, і з їх допомогою синагога перетворилася на справжній храм. Церемонія відкриття синагоги була надзвичайно урочистою, на ній були присутні чиновники із сусіднього міста. Кожного разу, коли Гальбмільон приїжджав у містечко під час свят, він молився в синагозі. Фармацевт Фінкель, лікар Лібстер та інші гості, які були в містечку по справах, йшли разом з ним. Оскільки синагога була просторою, красиво прикрашеною та дуже затишною, і в ній молилися такі шановані люди як Гальбмільон та інші, багато молодих людей почали купувати місця в цій синагозі. Постійним кантором там був рабин Єхіель Резнік, м'ясник. Після смерті Єхіеля місце кантора посів його єдиний син Цві Резнік.

У містечку був один рабин, який жив біля синагоги. Останнім рабином був Нета Лернер, який дуже добре знав Тору, був непорочним і богобоязливим, і з великою прихильністю ставився до сіоністського руху. Він успадкував посаду рабина від свого тестя, рабина Міхаеля Лернера, і його поважали всі верстви населення.

Ритуальних забійників і служителів у Мізочі було четверо: брати Реувен і Йосеф-Давид Мільхельтер, рабин Єхіель Резнік і студент єшиви Йеошуа Ленгер.^[9] Після смерті рабина Єхіеля залишилося троє ритуальних забійників, оскільки наступник Єхіеля, його син Цві Резнік, відмовився від посади. Сини братів Мільхельтер також не вчилися на забійників і служителів, і тільки Яков, син рабина Реувена, навчався в єшиві, але він хотів бути рабином, а не забійником чи служителем.

Деякі з поважних домовласників допомагали рабину в його служінні. Вони відповідали за чистоту родини, опікувалися лазнею та міквою.^[10] Людей, які б потребували матеріальної допомоги, у містечку не було, і якщо з'являлася можливість комусь допомогти, то усі із задоволенням виконували заповідь «і нехай твій брат живе з тобою».

Рабин Єхіель Резнік служив мохелем міста до самої смерті.^[11] Він був досвідченим мохелем, і навіть лікарі дивувалися його професійним навичкам та досвіду.

[Page 11]

Після його смерті мохеля запрошували з інших місць.

Мацу випікали в Клойзі, цим займався Мордехай Гніполер, який робив мацу для усього містечка.^[12] Домашню випічку, яку на місцевій говірці називали «молкою», повністю припинили за кілька років до знищення містечка.

Релігійне та суспільне життя зосереджувалося навколо молитовних будинків. Кожен молитовний будинок обирав власних габбаїв у ніч Сімхат Тора, перед хакафою, і вони вели справи громади протягом року.^[13] У великій синагозі було похоронне братство – хевра кадіша.^[14] Його традиційні збори відбувались на сьомий день місяця Адар, у день смерті Моше Рабейну – Мойсея.^[15] Лазнею та міквою опікувався спеціальний комітет на чолі з рабином.

За звичаєм весілля відбувалися в Мізочі по п'ятницях. Обряд кідушин проводив рабин, якого зазвичай супроводжували м'ясник Йосеф-Давид та його сини, або Єхіель Резнік із сином Цві чи без нього.^[16] Обидва м'ясники мали власні вишиті хупи, які ставили під відкритим небом, і єврейські пари стояли під ними, щоб укласти шлюбний завіт.^[17] У будинку хупу ставили лише у випадку другого шлюбу.

Релігія відігравала дуже важливу роль у єврейському житті Мізоча аж до дня його знищення. Усі приватні святкування і громадські події були пов'язані із синагогою. У стінах синагоги відбувалися панахиди за шанованими людьми, оголошували будівництво нового заводу чи збору коштів, святкували ювілеї та відзначали важливі дати. Габбаї не робили поділ між різними групами і дозволяли усім користуватися синагогою відповідно до потреби. Слід зазначити, що лише велика синагога та Бейт Мідраш дозволяли сіоністському руху діяти у своїх стінах. У Клойзі сіоністська діяльність була обмежена незважаючи на те, що більшість прихожан були сіоністами. З усіх молитовних будинків у цьому районі лише Клойз також використовувався як місце для вивчення Тори, і після годин поклоніння там завжди були люди, які вивчали Тору. Будинок рабина, молитовні будинки та лазня були розташовані неподалік один від одного. Тільки Клойз був розташований на відстані від інших, і здавалося, що не лише в просторі, але й в часі.

Найстаріший комітет містечка проводив акцію «Пшениця за гроші», збираючи на Песах мацу та вино для бідних людей. Ця організація була дуже активною до самого кінця містечка. В останні роки існування, коли майже не було нужденних, вони приносили пожертви до єшиви. Членами комітету, яких я пам'ятаю, були рабин Йоель Мольман, дід рабин Іцхак Плітер і рабин Йона Наміробер.

[Page 12]

Єврейський дитячий садок в Мізочі

Комітет опіки сиріт проводив чудову і корисну роботу. Комітет був організований у 1927 році і постійно контролювався центральним комітетом у Варшаві та регіональним бюро в Рівному. Комітет отримував від центру велику грошову та матеріальну підтримку і разом із зібраними місцевими коштами міг надати допомогу всім сиротам та вдовам. На чолі комітету була пані Вассерман, секретарем Авраам Генцберг, а посаду скарбника обіймала Естер Плітер. У скрутні часи комітет опіки сиріт зміг мобілізувати людей на великі й корисні проекти. Особливо запам'ятався славетний бал-маскарад, проведений комітетом взимку 1928 року, на якому було багато гостей з довколишніх міст. Оскільки малозабезпечених дітей-сиріт більше не було, наприкінці 1930-х років комітет розпустили.

[Page 13]

Благодійний фонд «Хесед»

Благодійний фонд «Хесед» був заснований в містечку на початку 1920-х років.^[18] Фундація отримала початковий капітал від американського комітету допомоги євреям, які були поранені під час війни. Серед перших членів комітету були Іцхак Плітер, Йона Наміробер та Йеошуа Бар Генцберг. Фонд надавав безпроцентні позики тим, хто цього потребував, і працював безперервно до радянської окупації. Серед членів комітету особливо виділявся Моше Мандюк, який зараз живе в Уругваї. Гроші фонду були конфісковані радянською владою, а саму фундацію розпустили.

Кооперативний банк, заснований в Мізочі за підтримки центру у Варшаві, згодом перетворився на велику фінансову установу, де в кінцевому підсумку було десять працівників. Першим керівником банку був фармацевт Б. Фінкель. Однак, коли заклад розширився і знадобився справжній оплачуваний менеджер, на цю посаду вибрали Ашера Шапіро. На початку 1930-х років відкрився другий єврейський банк під назвою «Народний банк», головним акціонером якого був Ісаак Кашук, син Тувії. Банки розвивались завдяки зростанню бізнесу в містечку. Обидва банки були затребуваними і провадили свою діяльність аж до радянської окупації.

Великі податки, різноманітні жорсткі санкції та агресивна політика польського уряду, яка заохочувала польську торгівлю за рахунок євреїв, вимагали контакту з владою та постійного захисту тих, хто постраждав від цієї політики. Відтак було заснована Асоціація торговців, яку очолив колишній учитель Іцхак Шочет. Від імені цієї організації були обрані представники до районної податкової служби в місті Здолбунів. Через деякий час після створення Асоціації торговців в 1932 році з'явилась ще одна організація власників малого бізнесу, яку очолив Моше Родман. Обидві організації надавали правову допомогу своїм членам та допомагали їм подолати труднощі.

Товариство пожежної охорони Мізоча було шанованою ветеранською організацією, яка мала багато членів і багато майна.

[Page 14]

Товариство розміщувалось в просторому будинку неподалік від синагоги. Багато молоді містечка були його членами, і в товаристві дотримувались суворої дисципліні. На чолі товариства були Барух Плітер та його заступник Біньямін Гальперін, зять Моше Мірмельштейна. Товариство час від часу проводило навчання та демонструвала свої можливості та обладнання на велику радість усіх дітей містечка. Товариство завжди брало участь в парадах на державні свята 3 травня та 11 листопада, оскільки деякі його члени були сусідами-християнами. Ці християни вміли добре говорити мовою їдиш завдяки зборам і тренуванням, які проводилися цією мовою (за винятком, можливо, спеціальних професійних термінів). Усі члени мали спеціальний одяг і блискучі шоломи, і повинні були часто тренуватися. У християн була окрема подібна організація, пов'язана з пожежною частиною цукрового заводу. Під час пожеж між двома товариствами відбувалось своєрідне змагання, і єврейська організація завжди доводила свою ефективність.

Бібліотека була заснована на початку сіоністської активності в країні. Засновниками стали Ізраель Коппельман, Гісія Кестенберг і Хава Теллер. Роботу бібліотеки скеровували Шмуель Генцберг, Йосеф Кляйнман, Шломо Коппельман, Лайвиш Меламед, Єгуда Бройнштейн і Реувен Меламед, усі вони були лідерами партії «Хітахадут».^[19] Бібліотека налічувала 2000 книг найкращої літератури на їдиш та івриті, як оригінальні, так і перекладні видання. Була там і наукова література. Крім того, у бібліотеці був читальний зал. Там, окрім книг, були щоденні і щотижневі газети та журнали із Ізраїлю та інших країн. Бібліотека була відкрита три дні на тиждень, і члени правління працювали в ній по черзі. У суботу ввечері іноді влаштовували ітон чай, а також лекції чи читання.^[20] Організатором ітон чая був Шмуель Генцберг, досвідчений і надзвичайно освічений журналіст. Усі відомі люди містечка дописували в газету і читали статті присвячені різноманітним темам. Хава Теллер писала ніжні, сентиментальні твори про природу та космос. Лайвиш Меламед цікавився історією Мізоча і писав цікаві нариси про містечко, людей та їхнє життя (шкода, що він загинув, а його роботи були втрачені). Редактор Шмуель Генцберг писав блискучі редакторські статті про поточні події. Він багато читав і писав про теми, які були на перших сторінках газет. Йона Фірер завжди завершував вечір гумористичним фейлетоном, змушуючи всіх засміятися.

[Page 15]

Вхід на вечори ітон чай зазвичай був за запрошеннями, і зал заповнювався повністю. Коли партії-конкуренти «Хітахадуту» організували власні бібліотеки, муніципальна бібліотека була розпущена, а її діяльність припинена. Частина книг залишилася на руках, а решта відійшла партії «Хітахадут». Велику бібліотеку мав рух «Бейтар», Національна гвардія також мала власну бібліотеку.^[21] Усі бібліотеки працювали до початку Другої світової війни.

На початку 1920-х років члени партії «Хітахадут» заснували в містечку дитячий садок. Це була нелегка справа, яка вимагала багатьох зусиль і постійної праці. Перший дитячий садок відкрили в будинку Гедалі Корнік, спочатку його ідейно та фінансово підтримували сіоністи. З часом дитячий садок розвивався і закуповував необхідне обладнання. Дитячий садок працював повністю на івриті, самостійно влаштовував театральні та танцювальні постановки. Вихователь, як правило, був соціально активною людиною та членом Єврейського національного фонду і сіоністського руху.^[22] Дитячий садок був значною мірою створений завдяки Іцхаку Мейру Тексеру, який допоміг йому встати на ноги.

Театральний гурток Мізоча, який було засновано наприкінці Першої світової війни, пережив багато змін та пертурбацій. Серед його перших членів були Мірмельштейн (з села Гільча), Батшева Копіт, Авраам Шенфельд, Ізраель Коппельман, який помер у молодому віці, Шимон Кастенбойм, Авраам Плітер, Сара Олікер, Фуля Шернік, Ашер Шапіро та інші. Спектаклі відбувались у приміщенні пожежної частини, залі цукрового заводу або на складі Ліба Атласа. Вони ставили різноманітні п'єси, а всі виручені кошти йшли дітям-сиротам і біженцям. Однак з алією; Сари Олікер, смертю Коппельмана та одруженнями решти, робота гуртка почала затихати.^[23] У 1925 році Ашер Шапіро відновив роботу гуртка і з великим успіхом поставив власну драматичну п'єсу. Було багато спроб реорганізувати роботу гуртка за допомогою талантів з жіночого хору, таких як Ліза Меламед і Тейла Шочет, але після кількох виступів хор припинив свою роботу. У 1928 році в Мізочі оселився зубний технік Абба Фідельман, який відновив діяльність гуртка, що продовжувалася навіть під час радянської окупації. Фідельман знайшов потрібних людей і надихнув їх повернутися на сцену. Гурток ставив п'єси Гордіна, Шолом-Алейхема, Шолома Аша та п'єси світового репертуару. Спектаклі були високої якості і завжди привертали велику аудиторію. Пізніше, під час радянської окупації, гурток з великим успіхом поставив «Бійню» Гордіна. У цій виставі брали участь Абба Фідельман, Баба Бакаст, Селя Кашук, Ашер Гільберг та багато інших виконавців.

[Page 16]

На виставі були присутні представники окупаційних військ, комуністичної партії, а також великий натовп людей. Після вистави представники влади заборонили репертуар гуртка і наказали поставити радянську п'єсу «Сажотрус» («Der Koimenkerer»). Ветерани залишили гурток, а Фідельман, із своїм нескінченним ентузіазмом, набрав нових учасників. У гетто гурток не виступав.

Сіонізм не потребував агітації в Мізочі; євреї міста були сіоністами від народження, а дітей виховували в любові до Сіону з малого віку. У хедері вчителя Коппельмана всі діти вивчали іврит, Танах, історію єврейського народу та виховувались в любові до Сіону.^[24] Всі вони вміли декламувати і співати напам'ять вірш Бялика «До пташки», аж до рядка «Земля, де весна не кінчається». Пронизлива туга за давньою батьківщиною дрімала в глибині їхніх молодих душ, і навіть найменші іскорки запалювали їхні душі.

Я пам'ятаю ніжні роки мого дитинства, коли я навчався у Коппельмана. У Мізоч хтось привіз Євангеліє Свободи та Декларацію Бальфура.^[25] Старші учні зшили синьо-білий прапор, величний і прекрасний, і організували ходу Лаг ба-Омер для школярів у лісі в Сосонках.^[26] Багато молодих людей брали участь у ході, а з тих, хто йшов попереду, я пам'ятаю Нунека Ідсіса, Реувена Меламеда та Аарона Кляйнмана. З піснею на вустах ми йшли радісно й весело, і дійшли до лісу. Хтось завів пісню «She'u Tziona Ness v'Degel», яку ми навмисно співали, поки ми не дійшли до будинку Теллера.^[27] Там нам перекрили дорогу багато іновірців, які хотіли забрати прапор. Пригадую, як Нунек Ідсіс намагався переконати їх і пояснити, що тепер євреям можна вивішувати прапори. Я не пам'ятаю точно, чим закінчився інцидент; пам'ятаю лише, що до лісу я так і не дійшов, і що тоді вирішив залишити діаспору. Мені тоді ще не було десяти років.

У ті дні, приблизно в 1920-1921 роках, з'явились перші переселенці, які рятувалися від комуністичного терору. Вони зупинились в Мізочі на своєму шляху до Землі Ізраїльської. Перші переселенці всі були освіченими і ентузіастами-ідеалістами. У містечку їх вважали божевільними і хитали головами.

[Page 17]

Щоб заробляти на життя, вони працювали на різних роботах – від чистки за коровами і рубки дерев до проведення музичних курсів для дітей з багатих родин. Вони були з нами кілька тижнів і посіяли в Мізочі перше насіння трудової сіоністської партії.^[28]

Я пам'ятаю, що перші сіоністські зібрання відбувалися в хедері Коппельмана, куди я ходив навчатись, коли він ще був живий. Його старший син Ісроель та його добрий друг Шимон Кастенбойм були головними доповідачами на цих зібраннях. Я був присутнім на зібраннях, тому що організував дитячі вистави і збори для Єврейського національного фонду. Я отримав роздрукований чек з їхньої штаб-квартири і зберіг його назавжди. Це були часи громадянської війни в Росії, і місто перейшло від більшовиків до армії Петлюри, після чого знову повернулися більшовики, а потім прийшли антисемітські налаштовані вояки нової польської армії генерала Галлера.^[29] З великою радістю євреї подумки готувалися до повернення на батьківщину. Кілька багатих шанованих людей вирішили запросити до Мізоча нового вчителя івриту замість покійного Коппельмана – вчителя, який зайняв би місце свого попередника і заснував єврейську школу «Тарбут».^[30] Вони прийняли рішення та втілили його в життя. Вони з'їздили до Рівного і оголосили, що скоро приїде новий вчитель. І ось одного дня наприкінці літа в містечко приїхав цей довгоочікуваний вчитель. Його звали Іцхак Шочет; він був високий і гарний, з красивими окулярами в роговій оправі, шикарно одягнений і поважний в усьому. У нього було лише десять учнів, які платили за навчання дуже високу на той час ціну. Він прибув зі своєю дружиною Теїлою та їхньою маленькою дочкою Хадассою, яка розмовляла лише на івриті із сефардською вимовою. Їхній будинок став сіоністським центром міста. Вчитель вперше з'явився на людях в міньяні Єврейського національного фонду на Сімхат Тору. Він говорив на івриті та їдиш і зачарував натовп своєю промовою. Він був представником загальних сіоністів, успішно заснував осередок партії і залучив фармацевта Фінкеля, доктора Лібстера та інших шанованих євреїв.^[31] Члени партії «Хітахадут» запросили до Мізоча ще одного вчителя на ім'я Лейб Даян. Учителі знали один одного раніше і, незважаючи на те, що вони мали різні політичні погляди, знайшли спільну мову, щоб співпрацювати над розширенням єврейської та сіоністської освіти та вивести її на належний рівень. Вони мали дуже великий вплив у містечку і залишили свій слід в його історії на довгі роки.

Вони переконували і сприяли тому, щоб єврейська молодь вільно володіла івритом. Згодом пан Шочет залишив професію вчителя, а його друг Даян переїхав до Аргентини. На їхні місця приїжджали нові вчителі, але вплив цих двох залишився в Мізочі аж до нашого покоління.

[Page 18]

У Мізочі не було несіоністських рухів. До честі міста, так було й під час радянської окупації.

Першу спробу організувати сіоністську молодіжну групу «Гашомер Гацаїр» у Мізочі здійснив Йосеф Фойгельштейн з Рівного в 1927 році.^[32] Фойгельштейн приїхав до свого брата, зятя Йеошуа Каца. Була сформована група, до складу якого входило понад п'ятдесят молодих людей. Вони організували кілька зібрань і розробляли план дій, але одразу після від'їзду Фойгельштейна з Мізоча група розвалилась через суперечки за керівні посади. Взявши до уваги цей досвід, у 1928 році Ашер Гілберг і Моше Перліок за підтримки вчителя Іцхака Шочета зробили ще одну спробу відкрити філію молодіжного руху, яку перейменували на «Гашомер Галеумі».^[33] Ця організація фактично була першою сіоністською молодіжною групою в цьому районі. Після багатьох зусиль їм вдалося залучити до організації значну частину дітей міста, які охоче прийняли запропоновану їм дисципліну. Завдяки скромним внескам і праці дорослих вони орендували приміщення для зустрічей в будинку Аарона Шерніка, налагодили зв'язки з головним центром у Варшаві та управлінням «Галіл» у Рівному; організація стала впливовою в містечку.^[34] Театральний гурток молодіжного руху та хор під керівництвом Сіоме Олікера виступали з великим успіхом і залучали людей до лав організації. Велику допомогу руху надав член керівництва рабин Йона Наміробер, батько Лізи,.

Члени партії «Хітахадут» заснували «Гордонію», організацію для дітей та підлітків; їм вдалося залучити молодь, яка до того часу не пристала до жодної організації.

Після розколу «Гашомер Галеумі» та виходу ревізіоністів із загального сіоністського руху, до організації «Бейтар» приєднався Моше Перліок, учень рівненського гімназії. Під час літніх канікул 1931 року, коли Моше повернувся додому в Мізоч, він заснував місцеве відділення. «Бейтар» розпочав свою діяльність дуже бурхливо і незабаром відтіснив інші групи, зайнявши місце головного молодіжного руху. Їм дуже повезло, коли вони залучили Сіоме Олікера до своїх лав. Крім того, що він був популярним в містечку, Сіоме також мав значні організаторські здібності. Після від'їзду Перліока в Землю Ізраїльську Сіоме був призначений керівником відділення, і під його керівництвом філія «Бейтар» в Мізочі стала однією з найкращих, найсильніших і найбільших у всій країні.

Одночасно з «Бейтаром» з'явились відділення організації «Гацохар» та «Солдатського Союзу», до складу яких увійшли мешканці, які раніше не були пов'язані із сіоністським рухом.^[35]

Перелік сіоністських організацій, які діяли в Мізочі:

а. Партія «Хітахадут» та її молодіжна група «Гордонія», а також «Жіноча Ліга за переселення на Землю Ізраїльську»

[Page 19]

б. Загальна сіоністська партія та її молодіжне крило «Національна гвардія» (сіоністська група)

в. «Гацохар» та її молодіжна група «Бейтар» і «Солдатський Союз»

г. Політична сіоністська партія («гроссманісти»)

Лише в останні кілька місяців перед початком війни, коли над нашими головами навис жах загибелі й руйнування, стосунки між різними рухами стабілізувалися. До того часу між групами були напружені відносини з частими конфліктами. Особливо запеклими були чвари і боротьба між найсильнішими групами: «Гацохар» і «Хітахадут». Коли боротьба була пов'язана зі збором коштів, розподілом грошей або спільною культурною діяльністю, вона була дуже продуктивною. Однак, коли вбили Арлозорова, або під час конкуренції між Єврейським національним фондом і Фондом Тель-Хай, боротьба між групами набула нової форми, що зашкодило загальному сіоністському баченню.^[36]

Активісти обох груп, усі друзі від народження, навіть не віталися, бо бачили один в одному не просто політичних опонентів, а особистих ворогів. У середині 1930-х років «Гордонія» і «Бейтар» заснували два тренувальних табори для своїх членів. Коли сіоністське керівництво припинило підтримку «Бейтара» та активізувалась нелегальна імміграція, табір «Бейтара» припинив свою роботу, однак табір «Гордонії» продовжував свою діяльність.

Послідовна співпраця між різними рухами існувала лише коли мова йшла про спорт. Спортивний клуб Z.S.C. (Żydowski Sports Club) складався з найкращих футболістів з усіх єврейських молодіжних груп і успішно протистояв християнським спортивним клубам. Вони навіть часто перемагали сильну місцеву команду війська польського. Клуб був об'єднанням проти неєврейських команд; у своїх організаціях його члени продовжували дотримуватись своїх власних поглядів.

До розколу з ревізіоністами Єврейський національний фонд був єдиною організацією, яку підтримували всі. Бути членом місцевого комітету Єврейського національного фонду вважалося привілеєм і честю. Жодне домогосподарство в містечку не втрималося від того, щоб повісити блакитну коробку на стінах. Спеціальні проекти фонду та його благодійні бенкети завжди мали успіх і були великою подією в містечку. Активісти та інші організації боролися за право збирати гроші для Єврейського національного фонду.

[Page 20]

Найактивніші представники усіх партій та організацій брали участь в роботі місцевого комітету Єврейського національного фонду, а скарбником фонду усі ці роки був Шломо Коппельман.

«Керен ха-Йесод» був малоактивним в містечку.^[37] Комітет, який існував у Мізочі, починав працювати лише коли приїжджали емісари із штаб-квартири. Тоді вони збирали кошти, що тривало декілька днів, читали лекції, але з від'їздом емісара діяльність майже повністю припинялася. Зусилля «Керен ха-Йесод» були зосереджені на невеликій кількості залучених спонсорів та активістів, переважно тих, хто працював у Єврейському національному фонді.

Цей фонд з'явився в містечку після того, як ревізіоністи оголосили бойкот Єврейському національному фонду і була створена «Нова сіоністська організація».^[38] Проекти фонду мали значний успіх, а фінансові надходження зрівнялись з пожертвами для Єврейського національного фонду. Цей фонд очолював Барух Плітер, а більшість його активістів були членами «Бейтар», «Гацохар» та «Бріт Хахаял».^[39] Євреї з часом звикли до конкуренції між Єврейським національним фондом і «Керен Тель-Хай», і багато хто робив внески в обидва фонди.

Життя в містечку було зазвичай тихим і небагатобарвним. Але іноді, хоча й рідко, траплялися випадки та події, які обговорювали декілька днів.

Подією, яка шокувала громаду і яку тривалий час не могли забути, було вбивство Авраама Шмуеля Ленгера. Сталося це під час війни між більшовиками та армією Петлюри. Його зарубали шаблею серед білого дня посеред дороги без будь-якої причини. Після цього випадку було організовано загін самооборони з вогнепальною зброєю. Це стало відомо, і відтоді протягом усіх заворушень ніхто не шкодив євреям та їхньому майну.

В одну із субот, коли святкувався Рош Ходеш Менахем-Ав, старий Кашук вийшов зі свого дому і пішов до синагоги, де він служив хазаном.^[40] Коли він підняв Тору і дійшов до слів «і дай нам довге життя» в молитві Біркат Хаходеш, він впав і помер з Торою в руках.^[41] Ця подія на декілька днів стала предметом розмов і отримала великий розголос в тогочасній пресі.

[Page 21]

Бал-маскарад Комітету опіки сиріт

Великою гордістю Мізоча був чудовий бал-маскарад, який у 1928 році влаштував місцевий Комітет опіки сиріт. Бал-маскарад відбувся в залі силосного сховища Майзліча, яку протягом тижнів прикрашали двоє декораторів і запрошений художник. Маски були прекрасним і вразили всіх своїм оригінальним дизайном. Організатором цього балу-маскараду був Авраам Плітер, людина з розвиненим почуттям прекрасного, яка добре володіла мистецтвом декорування та макіяжу. Він домовився про оркестр, а також влаштував щедрий і смачний фуршет для гостей з Рівного, Дубно та Острога. Бал-маскарад приніс організаторам чималі гроші і виправдав усі вкладені в нього інвестиції.

Велику суму на ремонт синагоги пожертвував власник цукрового заводу, єврейський меценат Гальбмільон. Він сам подбав про пошук хороших художників і не шкодував ані сил, ані коштів, щоб надати синагозі вишуканий вигляд. Після завершення роботи синагогальний комітет організував урочисте відкриття оплачене благодійником. Завдяки Гальбмільону на церемонії були присутні всі високопосадовці району на чолі зі старостою, представники армії, православні та католицькі священики, граф Карвіцький та багато інших цікавих людей з усіх конфесій.^[42] Синагога сяяла красою, що підняло репутацію євреїв та їхньої релігії в очах влади та населення.

Урочисте підняття прапора «Бейтар» в Мізочі відбулося в 1934 році, коли рух був у розквіті. Місцевий осередок запросив на святкування представників усіх ближніх і далеких філій руху. Декілька сотень послідовників «Бейтару» та солдатів з «Бріт Хахаяла» прибули до містечка в повній формі. Незабутнє враження на жителів містечка справили офіцери «Бріт Хахаяла», які приїхали з шаблями та військовими знаками розрізнення. Військова процесія вразила всіх, хто її бачив, а поляки казали, що Мізоч на день окупувала єврейська армія. І дійсно, на кожному кроці можна було побачити єврейського військового.

[Page 22]

Парад організації «Бейтар» в Мізочі

[Page 23]

Урочисте підняття прапора відбулося у великій синагозі за участі доктора Чертока, який представляв центральне керівництво «Бейтара», місцевого рабина, представників усіх сіоністських партій регіону, різних організацій та представників влади. Під час цього заходу доктор Черток підняв прапор, а гості встромили срібні кілки у флагшток. Увечері відбувся чудовий бал з великою кількістю гостей. Слід з приємністю відзначити, що хоча й свято було партійним, воно принесло велике задоволення абсолютно всім сіоністам.

Від'їзд перших іммігрантів до Землі Ізраїльської справив значне враження на містечко. Від'їзд Якова Гельмана та його сім'ї, а також Сари Олікер та Мордехая Шінфельда супроводжувався банкетами, вечірками, промовами та великими натовпами. Попрощатися з ними прийшли жінки та діти, і всі жителі благословили їх в дорогу. Минав час, люди звикли до імміграції. Тим не менш, кожен від'їзд викликав у містечку ажіотаж. Без бенкету та багатолюдного прощання ніхто не виїхав з Мізоча в Землю Ізраїльську.

Старого холостяка доктора Лібстера любили в містечку, його вважали тихою, спокійною та виключно порядною людиною. Він був членом Загальної сіоністської організації, регулярно жертвував в різні фонди, дружив з сім'єю фармацевта Фінкеля і мав зв'язки з християнським вищим світом. Він ніколи ні з ким не ворогував і ніколи не втягувався в конфлікти, плітки чи ремствування, яких в Мізочі було багато. Усе гарне враження про нього було зруйновано, коли доктор Лібстер закінчив життя самогубством. Одного літнього суботнього ранку він піднявся, умився, поголився, одягнув чисту білизну, ліг на диван і вистрілив собі в рот із пістолета... Я не думаю, що з моменту заснування містечка в ньому коли-небудь були випадки самогубства. Це на довгий час викликало сум'яття в Мізочі. Усі говорили про інцидент, розмірковували про зміст передсмертного листа, який самогубець залишив фармацевту, і врешті вирішили, що найвірнішим шляхом до смерті є постріл в рот, а не в скроню, як це зазвичай буває.

Відносини між євреями Мізоча та їхніми сусідами українцями, поляками та чехами були пов'язані виключно з торгівлею. Соціальних стосунків між ними не було. Лише декілька окремих сімей спілкувались зі своїми християнськими сусідами в містечку. При цьому значна частина єврейського населення, яке жило в селах, мала щирі взаємні дружні стосунки з українцями, чехами, поляками.

[Page 24]

Чеська дівчина-підліток Люба Бачан, наприклад, говорила на їдиш як будь-яка єврейська дівчина, відвідувала молодіжні сіоністські клуби і дружила з єврейськими дівчатами її віку. Завдяки взаємоповазі між сусідами містечко не зазнало страждань від армії Петлюри під час хвилі заворушень, що спіткали Україну протягом його правління, а також під час війни між поляками та більшовиками. Єрахміель Ленгер загинув від рук сторонніх злочинців, яких негайно зупинили місцеві українські лідери. Навіть під владою нацистів багато хто з християнського населення містечка намагалися підтримувати дружні стосунки з євреями. Це стало своєрідною проблемою, оскільки ці дружні стосунки ввели в оману мешканців та лідерів громади й насадили небезпечну ілюзію, що Мізоч знову стане винятком, і що містечко буде врятовано від руйнування та знищення. І справді, коли настав час випробувань, усі ці «друзі» стояли над кров'ю євреїв і порушили свої обіцянки заздалегідь сповістити про те, що з ними має статися, надати притулок і порятунок бранцям гетто. Близько половині євреїв Мізоча в день знищення вдалося втекти через паркани палаючого гетто. Більшість із них, однак, пізніше загинула від рук сусідів та знайомих. З багатьох сотень втікачів лише 19 дожили до перемоги над ворогом. Більшість із них перебуває в Ізраїлі і лише деякі опинилися в Америці.

Утвердившись в містечку, радянська влада одразу внесла суттєві принципові зміни як у зовнішній вигляд Мізоча, так і в спосіб життя. Експансивна, процвітаюча торгівля зупинилася. Приватні підприємства міста закривалися одне за одним, а їхні власники та керівники намагалися знайти роботу як канцелярські працівники та робітники на державних підприємствах, що були створені в містечку. Заможні люди боялися залишатися в Мізочі і переселялись в інші близькі і далекі міста, приховуючи своє походження.

Сіоністські організації містечка припинили свою діяльність з початком війни між Німеччиною та Польщею. Молоді люди з усіх сіоністських організацій вступали в комсомол і приховували своє сіоністське минуле щоб їх не виключили.^[43] За Польщі в Мізочі не було комуністів серед євреїв. Із встановленням радянської влади євреї, які були в різних сіоністських організаціях, не зазнали особливих утисків, частина приєдналася до більшовиків і відігравала помітну роль серед них. Багато сіоністів продовжували збиратися потайки, щоб разом мріяти про сіоністську роботу та імміграцію до Ізраїлю.

[Page 25]

Мешканці містечка, які за Польщі мали гарний та елегантний одяг, а також розкішні та охайні оселі, одразу пристосувалися до нового становища і змінилися до невпізнання. Усі могли говорити російською та українською, і ззовні здавалося, що вони повністю інтегрувалися в радянське життя.

Населення Мізоча зросло через значну кількість біженців, які прибули з окупованих нацистами польських територій і знайшли притулок та роботу в містечку. Але всі знали, що влада має свої плани стосовно значної частини єврейського населення. Це стало очевидним під час частих масових депортацій поляків, біженців, євреїв та українців. Розслідування стосовно минулого всіх жителів містечка не віщували євреям нічого хорошого і позбавляли їх сну, хоча, на жаль, радянській владі не вдалося їх масово переселити. І ось, у своїй сліпоті, більшість залишилися на місці замість того, щоб в день відступу Червоної Армії втекти від нацистів углиб Росії. Усі знають, чим закінчилась ця історія.

Варто зазначити, що ті нечисленні євреї-комуністи Мізоча, які піднялися за радянської влади, не лише не шкодили підозрюваним, а й намагалися захистити їх та запобігти суворим рішенням проти них.

Міша Вігода, освічений хлопець, який провів вісім років у польській в'язниці за комуністичну діяльність, на початку своєї владної кар'єри намагався переслідувати сіоністів і при кожній нагоді згадувати про їхні злочини. Але на наше щастя, він швидко впав у немилість і був звільнений з державної роботи. Пам'ятаю, що в перші дні радянської влади в Мізочі він не відповідав на мої привітання і завжди відвертав голову від мене, хоча ми добре знали один одного і проводили час в одних колах за часів польського панування. Під час одного із своїх публічних виступів на масовому мітингу він жорстко нападав на сіоністів і, вказуючи на мене (я стояв на балконі перед сценою), пообіцяв зупинити сіоністів. Але з незрозумілих мені причин він швидко впав у немилість влади і втратив високе положення.

Відтоді він завжди шукав мого товариства і першим вітався зі мною... Серед нових лідерів було кілька впливових євреїв. Особливо мені запам'ятався директор цукрового заводу Шейнман. Це була талановита та жвава молода людина, затятий комуніст із гарячим єврейським серцем. Ми багато спілкувалися, а по вечорах вільно обговорювали політику. Він намагався переконати мене написати антисіоністську заяву. Я наївно відкрив йому своє серце і палко захищав сіоністську ідеологію. Маю із вдячністю зазначити, що він не доповів про мене в каральні органи, а лише наполягав, що обставини змінилися, і застерігав мене бути обережним. Відтоді ми віддалилися один від одного і більше не зустрічалися для дружніх розмов. Коли я попросив його влаштувати мене на роботу на завод, як він свого часу обіцяв, він під різними приводами відмовив мені, зрештою порадивши мені працювати чорноробом і триматися самому по собі. Відтоді я знав, що я кандидат на депортацію.

[Page 26]

Під час відступу Червоної Армії з Мізоча я деякий час йшов поруч з ним, тікаючи вглиб Росії. Він дав мені багато порад як влаштуватись в Росії і натякав, що війна врятувала мене від депортації. На Пітовці ми розійшлися, і я більше про нього не чув.

Нацистська окупація почалася з єврейського погрому. Дивом погром закінчився двома-трьома вбитими, кількома пораненими та пограбуванням магазинів. Слід зазначити, що ініціаторами погрому були не німці. Українці почали його з власної ініціативи, якби не швидке втручання німецької армії, усе закінчилося б набагато трагічніше.

Довгий час після захоплення Німеччиною цієї території євреї не страждали. Крім того, навіть після наказу про створення гетто влада врахувала думку юденрату щодо його меж, і фактично гетто було відкритим навіть після його створення.^[44] Євреї могли виходити з нього, християни могли заходити, а багато жителів працювали на підприємствах за межами гетто і без перешкод контактували з неєврейським населенням.

Юденрат складався з досвідчених старожилів громади: головою був Абба Штівель, у склад входили Шмуель Боніс, Мелех Гусак, Моше Берез, Йона Наміробер, Авраам Вайнштейн та Герш Голдбреннер як представник біженців. Секретарем був Моше Родман. Через суперечки про повноваження та взаємодію з німцями він вступив у конфлікт з юденратом, і німці вигнали його з містечка. Через кілька днів забрали також його дружину Соню та двох синів. Про їхні долі нічого не відомо. На чолі єврейської поліції був член юденрату біженець Гольдбреннер. Завданням поліції була організація та контроль за примусовою працею, стягнення різних зборів, що були встановлені юденратом, щоб задовольнити вимоги німців стосовно грошей, одягу, посуду, коштовностей тощо.

Жодного разу поліція не діяла насильницьким чином чи образливо. Декільком з євреїв, переважно серед фахових працівників, навіть вдалося зав'язати стосунки з німцями завдяки своїй роботі. Це вводило в'язнів гетто в оману хибними надіями та пустими обіцянками, що Мізоч буде врятований від знищення через свою корисність для німців, а якщо станеться найгірше, німці врятують євреїв, які їм необхідні. Абба Фідельман, наприклад, був дуже хорошим стоматологом, і він вірив, що це врятує його та сім'ю, аж поки його голим не повели до розстрільного рову.

[Page 27]

Він вийшов із бункера, де переховувався разом зі своїм тестем Шейнманом, коли почув, що якщо когось знайдуть у схованці – розстріляють на місці. Шейнман попереджав його, що німцям не варто вірити, але Фідельман забрав свою родину і всівся на ринковій площі спереду інших, сподіваючись, що німецькі знайомі помітять його. Один із них справді підійшов до нього і порадив віддати йому свій годинник і всі цінності, які він мав, на збереження. Він пообіцяв повернути їх негайно після того, як Фідельман продовжить роботу на користь німців. Цікаво, що Шейнман, який переховувався разом з Фідельманом в бункері, вижив і зараз перебуває в Ізраїлі, у той час як Фідельман загинув одним із перших.

Під час існування гетто, окрім вищезгаданого Родмана, німці також схопили Реувена Гельмана, який ходив по селах торгувати із селянами і розповідав їм, що, за наявною в нього інформацією, німців б'ють на фронті. Можливо, його не покарали б за те, що він просто залишив гетто, але покарання прийшло за поширення чуток про німецьку слабкість. Через невелику грошову суперечку м'ясник Шломо Кнівер повідомив німцям про Зейде Гельмана (брата вищезгаданого Реувена), який зарізав корову в гетто, і німці повісили його на міській площі на очах у його дружини, дітей та літньої матері.

За весь час свого існування гетто в Мізочі ніколи не страждало від голоду чи злиднів. Євреї знали, що робити. Борошно, фрукти, овочі та навіть багато м'яса потайки ввозили в гетто. Земля була такою ж щедрою, як і завжди; навіть в гетто нічого не бракувало. Тому не дивно, що євреї Мізоча вірили, що Бог не наведе на них зла. Навіть тоді, коли до містечка приходили вціліли із сусідніх поселень (Верхів, Озерко, Дубно), які тікали від смерті і розповідали, що надія втрачена і що дні Мізоча злічені та потрібно негайно тікати в ліси, мешканці містечка не вірили їм. Вони продовжували буквально сидіти біля своїх горщиків з м'ясом і вірити, що «з нами цього не станеться».^[45]

Можливо, якби керівництво громади було мужнім і мудрішим, вони б вчасно попередили жителів Мізоча, і більшість з них могла б розсіятися по довколишніх лісах і таким чином врятуватися від загибелі. З числа найкращої молоді міста можна було б створити загін бійців-партизанів, для успіху були оптимальні умови. Але ілюзії призвели до краху. Лише в останні дні молодь почала думати про втечу до лісу зі зброєю в руках. Але час працював проти них, і було вже занадто пізно.

[Page 28]

У вівторок 13 жовтня 1942 року усіх євреїв викликали на ринкову площу і відвели до ям, підготовлених озброєними солдатами. Перед тим, як вирушити в останній шлях, мешканці Мізоча встигли підпалити свої будинки, щоб гнобителі не змогли скористатися їхнім майном. Хоча пожежники негайно стали до роботи, їм не вдалося швидко загасити велику пожежу, і полум'я охопило більшу частину містечка.

Подробиці останніх днів Мізоча зберіглись у спогадах тих небагатьох, хто вижив, пережив Голокост, боровся з гіркою смертю і переміг її.

Після падіння нацизму я відвідав рештки мого улюбленого Мізоча. Бандерівські банди, які намагалися завершити розпочате німцями знищення, усе ще діяли в тій місцевості. Деякі мої близькі, яким вдалося втекти від німецьких звірів, загинули від їхніх рук. Будинок єдиного єврея в Мізочі, пана Давида Дартави, нагадував фортецю в облозі: мішки з піском в будинку, колючий дріт біля вікон та дверей, гранати в руках і постійна пильність. Містечко жахливо виглядало у своїй приголомшливій руйнації, і скрізь було тихо, як на цвинтарі.

Тепер, з алією родини Дартава, у Мізочі не залишилося й сліду від єврейського народу. І лише в українських будинках можна знайти свідчення про багате і яскраве єврейське життя у вигляді одягу, посуду, меблів, прикрас. Єврейське життя в Мізочі передчасно обірвалось в самому розквіті; його знищили жорстоко і віроломно.

Хахшара (група для підготовки до імміграції в Землю Ізраїльську) «Гордонія», Мізоч, 1934 р.

  Mizoch, Ukraine     Yizkor Book Project     JewishGen Home Page

Copyright © 1999-2024 by JewishGen, Inc.
Updated 25 Jan 2022 by LA