[Page 203]

Травень 1941

Я наполегливо працював, щоб скласти іспити з права за другий семестр. Я занурений насамперед у своє навчання; у мене немає вільного часу для спілкування з оточуючими. Я навіть газети не читаю. У світі відбуваються якісь події, але я про них не знаю.

21 червня 1941

Я успішно склав останній іспит. Я в захваті. Як тільки я отримав результати іспиту, ніби божевільний побіг до Маріши додому, ми пішли в кафе, а потім гуляли.

Та ніч була зачарованою. Небо було всіяне зірками, а запах квітів наповнював повітря п'янким ароматом літа. Ми пізно повернулися додому. Її поцілунок ще довго залишався на моїх губах.

22 червня 1941

Я перевертаюся в ліжку і хочу ще трохи поспати; я повернувся додому пізніше, ніж зазвичай. Раптом до мене в кімнату вривається покоївка.

«Пане Ісаку, війна розпочалася»

Я намагаюся розплющити заспані очі.

«Я щойно чула новини», – схвильовано продовжує вона. «Німці раптово напали на Радянську Росію без оголошення війни»

[Page 204]

«Ви можете собі уявити, якою може бути війна в наші дні. Ця хімічна зброя, усі нові винаходи, гігантські літаки – дійсно більше схожі на літаючі фортеці! І мій єдиний син змушений буде піти на страшний фронт… ні, я не витримаю всіх цих жахів!»

Я втішив її, як міг. Я сказав їй, що це не так страшно, що війна дуже швидко мине, і скоро все заспокоїться. Вона заспокоїлася, бо повірила в те, що я сказав, як у слово Боже, і повернулася до своєї кімнати.

Тільки тоді я почав замислюватися над тим, що відбувається у світі. Мої батьки – як вони сприйняли цю новину? Хіба вони не переживали за мою долю так само, як служниця за долю свого сина? Нічого доброго ця війна не принесе. Знищить кордони і зруйнує землі – і людство буде змушене сіяти все заново.

Я ходив по кімнаті великими кроками, а в моїй голові палало величезне полум'я. Війна! Війна! Якась чоловіча радість піднялася в середині мене; я теж піду воювати!

Я поспіхом одягнувся і побіг до Маріши. Її не було вдома. «Де вона?» – питаю покоївку. «Я не знаю», – відповідає вона. «Вона вийшла годину тому і не сказала куди»

Я біжу в університет, біжу поверх за поверхом, як божевільний. Нарешті зустрічаю її в кабінеті адміністрації, де вона оформляє документи перед поїздкою до Рівного. Ми йдемо звідти разом і гаряче розмовляємо. Обмінявшись думками про ситуацію, починаємо розробляти плани.

Ми вирішили: їдемо завтра. Я розлучаюся з нею, оскільки я також повинен владнати свої папери перед поїздкою. Місто гуде, як вулик, від гомону неможливо втекти. Тиснява, затори, ажіотаж, нескінченний потік машин. Усе місто вийшло на вулиці, і всі говорять про одне: про війну. Вже є новини з фронту: німці наближаються; російська оборона провалилася. Що робити, куди подітися, куди сховатися від фашистської хвилі, яка ось-ось поглине нас?

Я стрибаю в убогий візок з кульгавим конем, бо це єдиний транспорт, який зустрічається мені на шляху, – і їду до корпусу юридичного факультету. Перед дверима адміністрації довга звивиста черга. Усі схвильовані, усі голосно розмовляють. Чекаю до 17:00 і лише тоді мене пускають в кабінет.

Не повезло! Саме в цей момент з радіо виривається звук сирени; до міста наближаються німецькі літаки. Усі припиняють роботу і мчать вниз, у підвал, бо бомбосховищ ще немає. Ми проводимо там близько двох годин.

[Page 205]

Зітхаю з полегшенням, виходжу на свіже повітря – і повертаюся до кабінету адміністрації. Цього разу папери віддають без затримок. Я йду звідти, щоб залагодити особисті справи, попрощатися зі знайомими, владнати рахунки, підготувати речі в дорогу. Усе це тривало майже до ранку.

Повертаючись додому, я знаходжу на столі поспіхом написану записку. Я одразу впізнаю почерк, і мої пальці тремтять, коли я наближаю записку до очей:

«Я заходила до тебе, хотіла взяти тебе з собою, бо випадково натрапила на машину, яка їхала прямо до Рівного. Негайно приїжджай потягом. Я чекаю на тебе. Маріша»

З одного боку, я радий, що вона вже виїхала з міста, а з іншого боку, я боюся за її життя. Радіо повідомляє, що німці дуже близько підійшли за останні кілька годин: я сподіваюся, що подорож мине спокійно.

Мій потяг відправляється о 14:30. Я розчулено прощаюся з покоївкою та її сином і прямую на вокзал. Там мені повідомляють, що потяг на Рівне вже не ходить, бо частина маршруту захоплена німцями. Ця інформація для мене, мов грім серед ясного неба.

Що мені робити? Я не зможу побачити своїх батьків. Я не буду поруч з Марішею. У цей момент мене оточує група студентів, моїх однокурсників, вони теж мешканці Рівного. Ми обговорюємо трагедію, яка спіткала нас, і вирішуємо разом поїхати до Росії; там ми неодмінно зустрінемо своїх рідних. Там, пояснюємо ми один одному, зможемо вступити до армії. Ці німці скоро побачать наш гнів!

На цьому мої мрії про Львів закінчилися. Чудові танці, театри, кіно та інші юнацькі враження. Дикі хвилі війни ось-ось мали вдарити борти мого маленького човна. Проте я не тримаю образи на це місто; я мав стільки прекрасних миттєвостей в ньому.

Мої дорогі батьки! Моя Маріша! Я б стільки віддав, щоб дізнатись, що з ними зараз.

А ми тим часом стоїмо на роздоріжжі. Куди йти? Зрештою ми вирішуємо їхати в напрямку Києва; там ми побачимо, що робити далі.

Тільки завдяки юнацькій енергії нам вдається протиснутися у вагон. Потяг настільки заповнений, що в ньому зовсім не залишилося місця. Місця не вистачило б навіть для шпильки. А на даху – важко описати, що там робиться.

[Page 206]

Незважаючи на втручання міліції, постійно додаються нові мандрівники. Поїзд перевантажений; локомотив сильно видихає, і ми починаємо дуже повільно рухатися вперед. Наступного дня приїжджаємо до Києва. На вокзалі я зустрічаю свого кращого друга Владека, який також є студентом юридичного факультету. «Що, в ім'я Бога, ти тут робиш?» – питаю здивовано. «Коли ти приїхав?»

Ми вирішуємо, що відтепер будемо триматись разом, і прямуємо до міста, щоб знайти номер у готелі. Незабаром нам стає зрозуміло, що це були марні мрії; усі готелі міста переповнені. Ми готові платити більше, але намарно. Гроші втрачали свою цінність щогодини.

Зрештою, після довгих годин очікування у сховищах через страх перед німецькими літаками, нам вдалося знайти нічліг у приватному будинку. Але спочатку ми повинні пообіцяти, що підемо звідти наступного дня. За цю ласку я прощаюся з чудовим костюмом, пошитим з англійської тканини. Мені було важко це зробити, але вибору не було. Гроші, які у нас були, більше не мали жодної цінності; за шматочок хліба я заплатив майже нереальні гроші. Адже треба їсти. А також спати. Ми людські істоти, зрештою.

Уранці Владек поспішає до міста і, повернувшись, каже мені, що ми можемо виїхати по воді через Дніпро. Влада розмістила човни для евакуації. Пакуємо речі і знову в дорогу.

Ще один сюрприз! На нашому шляху ми зустрічаємо жителя мого міста Ашера Гілберга. Моїй радості немає меж: наша група збільшилась, і ми рухаємось далі! Після короткої зупинки ми вирушаємо з Дніпропетровська^[1] до Куйбишева^[2]. Порівняно з іншими містами, тут все ще відносно спокійно. Ми вирішили залишитися тут на деякий час.

Наші перші кроки: до міськради, щоб дізнатися про варіанти проживання. Комісар чемно пояснює нам, що незабаром до міста приїдуть урядовці, і що всі вільні кімнати вже заброньовані для них. З іншого боку, він пропонує нам поїхати в прилеглі села, де напевно можна було б знайти прийнятне житло. «Незабаром, – каже він нам, – ви можете вирушити звідси з вантажем пшениці до Безимянки^[3]. Якщо хочете, я дам вам записку для місцевої влади та порекомендую, щоб вас там прийняли»

Я не міг повірити, що в глибині Росії я зустріну таких добрих людей. Ми з вдячністю прийняли його пропозицію.

Через кілька хвилин ми сидимо у вантажівці. Ми думали, що водій завезе нас кудись далеко, але машина зупиняється, проїхавши лише близько 7 кілометрів. Безимянка, як нам стає зрозуміло, не що інше, як колгосп. Побачивши вантажівку, з колгоспної контори виходить чоловік із стосом паперів.

[Page 207]

Він вигукує накази через плече: треба негайно вивантажувати пшеницю, не затримувати машину. Здавалося, що він вже знав, що ми їдемо, оскільки підійшов до нас без подиву та представився. Після того, як ми віддали йому документи, він відправив нас на нове місце проживання.

Це була крихітна хитка хатинка. Усередині був стіл, два стільці, дуже старе кухонне начиння та ліжко зі зламаними ніжками. Виглядало так, ніби родина, яка раніше жила в будинку, похапцем евакуювалася після нашого приїзду. Вікон не було, лише дві дірки в стінах нагадували середньовічну в'язницю.

Насправді, ми не були дуже здивовані. Ми були готові до всього. Ми радісно увійшли в хатину.

Миронов – так звали голову колгоспу – сказав прийти до нього наступного дня на роботу. А поки він запропонував нам відпочити і набратися сил для роботи. Напруженою фізичною працею, сказав він, ми долаємо ворога і сприяємо перемозі комунізму. Було зрозуміло, що він довго завчав усі ці речі. Пропагандистська промова тривала довго, поки мене не охопила нудота. На щастя, цей виступ зупинила некрасива дівчина-підліток. Середнього зросту, вона увійшла в хатину і принесла нам кошик їжі – хліба, яєць та інших продуктів. Ми накинулися на кошик, наче на скарб. За останні декілька днів нам не попадалося жодної гідної їжі.

Наступного дня ми прийшли до Миронова. «Доброго ранку, – вітає він нас, – як спали?»

«Дуже добре, дякуємо», – відповів я.

«Добре. А тепер, хлопці, розкажіть мені про себе» Так він почав розмову, яка тривала майже півдня.

Що ми робили в Польщі? Чим займалися наші батьки? Чи подобається нам радянська влада? Які наші політичні погляди?

Звичайно, ми представилися синами бідних робітників. Ми приправили нашу розповідь скаргами про те, як з нами поводився капіталізм, і ми урочисто виголосили, що нетерпляче чекали радянської влади, щоб вона нас звільнила.

Миронов задоволено кивнув головою. «Чудово», – сказав він. «Ви, звичайно, знаєте, що весна наближається. Тож вашою першою роботою буде ремонт сільськогосподарської техніки». З того дня я займався розбиранням механізмів, закручуванням гвинтів, підковуванням коней.

Спочатку я думав, що збожеволію, що не витримаю важкої роботи, але поступово я звик до фізичних навантажень і навіть до жахливої їжі, яку нам подавали, типу сміттєвих страв, якими ми в Польщі годували свиней.

[Page 208]

Наш колгосп вважався великим, бо в ньому було 350 людей. Тому у нас був свій лікар, а точніше – жінка-лікарка. Її звали Лідія Іванівна, і вона лише того року закінчила навчання. Вона була чудовою дівчиною з п'янкими блакитними очима, чудово виліпленими ногами і рудим волоссям – єдиною частиною її зовнішності, яка мене не приваблювала. З того часу, як ми познайомилися з нею, вона ніколи не залишала нас. Адже ми були єдиними людьми в колгоспі її культурного рівня і з ким вона могла балакати та жартувати по-студентському.

Спочатку я не помічав, що вона приділяє мені більше уваги, ніж іншим, але одного вечора я зрозумів, у чому справа. Сталося це так:

Ми пішли прогулятися, розважитися і відволіктися від колгоспних проблем, коли Лідія поступово перевела розмову на особисте. Вона раптом запитала мене: «Іцхаку, скажи мені чесно, у тебе коли-небудь була дівчина?»

«Так», – коротко відповів я.

«І де вона зараз?»

«Я не знаю»

«Ти все ще любиш її?»

«Так»

Хоча вже був вечір, я бачив у місячному світлі дівчину бліду, як білила. Якби вона не тримала мене за руку, вона б точно впала. За мить вона оговталася – і обхопила мою шию руками.

«Але ти також любиш мене! – вигукнула вона. – Мене більше!»

Я не знав, що відповісти. Я мовчав, але, щоб заспокоїти її, я відповів на її поцілунок поцілунком.

З цього моменту все стало абсолютно зрозумілим. Лідія постійно просила мене одружитися з нею і усіма способами запевняла мене, що холостяцьке життя в колгоспі не дуже приємне. Я переживав душевний розлад: я не хотів образити її почуття і стати її ворогом, оскільки дотримувався принципу, що ми повинні жити з усіма в мирі, але, з іншого боку, я не міг стерти пам'ять про Марішу зі свого серця. І я не міг замінити Марішу жодною іншою жінкою.

Я вирішив залишити колгосп і поїхати до Сталінграда^[4], де я мав можливість продовжити навчання. Обговоривши це з Владеком і впорядкувавши папери з Мироновим, я пішов попрощатися з Лідією.

[Page 209]

Прощання не було приємним. Коли я сказав їй, що їду з колгоспу, її обличчя почало міняти колір, як прожектор на сцені. Вона нічого не сказала, просто кинулася на диван і плакала. Зрештою вона підняла залите сльозами обличчя і запитала: «Чому ти робиш це, Іцхаку? Тобі тут погано?»

Я відповів, що їду лише через навчання, а все інше для мене не має значення. Я її втішав і казав, що при першій нагоді приїду в гості.

Мені вдалося втекти з колгоспу, у якому я прожив близько двох місяців. Мені, на жаль, довелося розлучитися з моїм другом Ашером, який вирішив залишитися, оскільки не мав чітких планів на майбутнє.

Волга! Чудова Волга! Ми дивимось на величну річку з палуби і захоплюємось її красою та розміром. Вечірній вітер несе жовтобокий човен по поверхні води, як позолочену стрілу. Червоний ліхтар на носі освітив усе навколо чарівними відтінками. Ми насолодилися чудовим краєвидом і лягли трохи подрімати. Наступного дня ми повинні встати рано.

Сталінград. Ми приїхали вночі, раніше, ніж думали. Лягаємо спати в порту і кладемо сумки під голову. Хоча ми лежали на твердій землі, ми одразу поринули в дрімоту. Я не встиг запитати Владека, чи зручно він почувається на своєму ліжку, як вже почув, що він голосно хропе; я добре виспався.

Уранці ми зробили перші кроки по території університету. Секретар одразу скерував нас до навчального корпусу, і там, на підставі наших паперів, нас зарахували на курс Б університету.

Через кілька днів, коли я вже певною мірою адаптувався, я вирушив на екскурсію містом. Я був глибоко вражений. Ідеальні дороги, великі вітрини, високі будинки. Одним словом – гарне місто.

Студенти виглядали до суму одноманітно. Усі вони час від часу отримували однотонні предмети одягу, виготовлені з однакової тканини та однаково покроєні. Чоловікам одяг не личив, а на дівчатах виглядав безглуздо, але вони цього не відчували. Навпаки, я сам почувався ізгоєм, бо все ще носив шикарний костюм, пошитий у Польщі в старі добрі часи.

[Page 210]

Зрештою я повісив свій одяг в шафу і почав одягатися, як вони. Це зруйнувало бар'єри, які досі існували між нами: я став просто рівним серед рівних і швидко зав'язав дружбу з багатьма студентами. З часом я навчився звертатися до всіх від першої особи. Офіційний польський спосіб звертання до людей тут вважався одним із небезпечних капіталістичних звичаїв.

Вечорами студенти збиралися в моїй кімнаті або запрошували мене до себе і просили розповісти їм про Польщу. Їх цікавило все: влада, спосіб життя, польська культура. Щоб не потрапити в руки таємної поліції і не бути ув'язненим за звинуваченням у розповсюдженні антирадянської агітації, я намагався зобразити життя вдома якомога похмуріше і навіть вигадував різні невеличкі історії, використовуючи усю свою уяву.

Я забув пишні бали, на які колись ходив, я забув запах одеколону і запах парфумів, що віяв від жінок. Мені знову не потрібно було думати, який костюм я одягну вранці, а який увечері. Життя посміхнулось мені.

Під час студентських вечірок, які влаштовували час від часу, зала завжди була переповнена від стінки до стінки. Повітря було густим і парним, як у лазні, але це нікого не хвилювало. Навпаки, щільність дозволяла пестити свою дівчину і робити вигляд, ніби ти не знаєш, що роблять твої руки.

Одного вечора студенти принесли глек саморобної горілки і як слід напилися з дівчатами. Після цього всі попадали і розпочався розгул. Вони були п'яні до того, що не знали, хто з ким що робить – і їм було байдуже…

Життя тривало таким чином до грудня, коли було оголошено, що у зв'язку із стрімким наступом Німеччини університет переїздить до Ташкента. Я сприйняв це повідомлення з великою радістю: я чув, що польське військо організовується в Росії і поки що розташоване в Ташкенті^[5], а незабаром попрямує до Персії. У мене було велике бажання записатися в лави цієї армії і пройти цим шляхом до землі Ізраїлю, це було бажанням кожного молодого єврея з Польщі. Я сподівався, що мені вдасться перейти з польської армії в Єврейську бригаду і битися з ворогом пліч-о-пліч з єврейськими солдатами.

На жаль, усе склалося інакше. Коли я прибув до Ташкента, мені повідомили, що армія давно вирушила до Персії. Незважаючи на це, я не втрачав надії, що на цій війні я все-таки вдягну форму. З газет і радіо я дізнавався про події в Польщі, про жахи, які чинилися проти єврейського населення, і гнів душив мене. Я знав, що ніколи більше не побачу своїх батьків; я знав, що пара літніх людей не витримає цих тортур. І тому я вирішив піти в Червону армію і помститися за своїх батьків.

[Page 211]

Цей план також не спрацював. Мені сказали, що росіяни зовсім не готові приймати до своїх лав біженців із Заходу, хоча представники влади, з якими я спілкувався, обіцяли мені, що ситуація скоро зміниться. А тим часом мені не залишалося нічого іншого, як зціпити зуби й вкладати свою юнацьку енергію в навчання.

Ташкент. Велике місто з 1,5 мільйонами жителів, більшість з яких узбеки та росіяни, з єврейськими, вірменськими, киргизькими та азербайджанськими меншинами.

Перше, що мене зацікавило, це унікальність міста. Ташкент був першим східним містом, яке я побачив, як за зовнішнім виглядом його будинків, так і за зовнішнім виглядом і поведінкою його мешканців.

Більшість жителів Ташкента заробляють на життя торгівлею, яка тут квітне. Вони намагаються перехитрити навіть друга, обдурити його в бізнесових справах та забрати гроші з його кишень як в законний, так і незаконний спосіб. Незважаючи на те, що місто було дуже великим, у магазинах не було товарів і людей. Справжня комерція зосереджена на ринку; там можна дістати все те, чого не було в магазинах, купити цікаві речі за такими ж цікавими цінами, обміняти гроші та зустрітися з друзями. На ринку також рояться банди підлітків, які займаються крадіжкою годинників і гаманців з такою спритністю, що місцевій міліції не вдається їх зупинити. Я вважаю, що міліція іноді навмисно закриває очі за хабарі від цих банд. Правда це чи ні, але відвідати ташкентський ринок – це багатобічний досвід.

Узбеки – митці в усьому, що стосується невпинного торгу та обману. Вони можуть продати вам все, що завгодно за ціною значно вищою вартості предмета. Навіть якщо вам зрозуміло, що вони вичавлюють з вас гроші за по суті ніщо, ви не зможете встояти перед методами переконання цих підступних продавців. Незважаючи на усі дивацтва, коли справа стосується торгівлі, узбеки виділяються своїм знанням мов і високим рівнем культури в порівнянні з більшою частиною решти населення. Багато з них здобувають вищу освіту, і завдяки своєму природному розуму вони виділяються в усіх сферах.

Я мав тісні зв'язки з цим прошарком населення, тому що після вступу до Ташкентського університету я завів багато друзів з-поміж узбеків. Тут на мене не дивилися, як на чужу людину, бо в Сталінграді я навчився підлаштовуватися під своїх однокурсників і вже знав, як з ними поводитися.

[Page 212]

Слід сказати, що мені було нелегко отримати дозвіл на проживання в Ташкенті. Чисельність жителів зростала разом із припливом сюди біженців і досягла 4,5 мільйонів. Тіснота була жахливою, і влада вимагала максимально обмежити кількість нових мешканців. Друзям, які приїхали сюди раніше, вдалося отримати необхідний дозвіл. Мені не пощастило. Що мені робити? Я розпочав кампанію настирливих звернень до всіх партійних та міських органів влади, починаючи від міста і закінчуючи міністерством, але безрезультатно.

Мене відправляли з одного кабінету до іншого. Я проводжу півдня в міському відділі реєстрації, терпляче стою в чергах і чекаю. Нарешті мене впускають до кабінету відповідального чиновника.

«Мені дуже прикро, – каже він мені, – але я не можу задовольнити ваше прохання. Ви самі, напевно, бачили скільки тут людей. У нас немає місця для нових людей…»

Я впадаю в розпач. «Усі мої друзі з університету тут», – кричу я. «Тих професорів, у яких я навчався, теж сюди перевели – і тільки для мене немає місця? І це мені подяка за мою партизанську роботу і за те, що я був секретарем комсомольського осередку?»

«Якщо це так, – каже він мені байдужим голосом, – чому ти не пішов у партійні органи й не попросив їх підтримати тебе?»

Я знову у глухому куті. Тим часом у мене закінчилися гроші, немає де спати, і я починаю відчувати смак голоду.

Не маючи іншого вибору, я стаю носієм. За пакет мені платять 30 рублів, а кілограм хліба коштує 120. З іншого боку, я можу купити велику кількість винограду всього за півтора рубля. Тому я харчуюся фруктами, але незабаром розумію, що не можу прожити без хліба. У мене більше немає сил. Грошей, які я заробляю, не вистачає на оренду кімнати; тому я проводжу ночі на базарних прилавках.

Лише в середу я дізнаюся, що є можливість подати прохання до голови президії [Верховної Ради] республіки Узбекистан. Я надсилаю йому своє прохання у письмовій формі, а у відповідь отримую поштою ввічливого листа з кабінету голови. До листа додається запрошення: через два дні я маю з'явитися до голови для особистої розмови.

Я приходжу до нього в кабінет у призначений день о 13-й годині, як написано в запрошенні. Мене проводять до просторого залу очікування, у якому вже сидить багато людей. Зал обставлений зі смаком. На столах різноманітні матеріали для читання – газети, тижневики, листівки. Стіни прикрашені скульптурами в західному стилі.

[Page 213]

Я ще не встиг роздивитися усе навколо, коли назвали моє ім'я. Моє серце починає калатати; я ніколи не зустрічався з людьми такого високого рівня.

Я заходжу. Кабінет скромний. На стінах висять портрети Леніна і Сталіна. За столом сидить чоловік за п'ятдесят і курить. Коли я заходжу, він одразу встає і простягає мені руку.

«Сідайте, будь ласка», – запрошує він.

Потім він починає задавати мені запитання, які не мають ніякого відношення до проблеми, з приводу якої я звернувся. Він цікавиться життям робітників у Польщі і просить, щоб я йому детально про це розповів. Поки ми розмовляємо, до кімнати заходить приємна дівчина в білому фартушку і запитує, чи можна подавати обід.

«Звичайно, – відповідає він, – і, будь ласка, Лідіє, принеси ще одну порцію для мого друга-студента. Пообідаєте зі мною, правда?» – питає він мене. Я був трохи збентежений, але не міг відмовитись. Я подякував йому за його велику щедрість.

Отже, я обідаю в компанії голови президії. Давно я не відчував таких чудових смаків. Коли я ковтнув шампанське найвищого ґатунку, воно пробудило в мені спогади про минулі дні, і я насилу стримував сльози в очах. Дурню, сказав я собі, чого ти зібрався плакати? Ти не зможеш змінити своє становище таким чином.

Тільки після обіду голова президії Ахунбабаєв^[6] запитав, чому я прийшов. Я починаю розповідати йому про своє минуле, свою відданість партії та скрутне становище, у якому я зараз опинився. Він слухає і щось записує на аркуші паперу. Потім простягає мені записку і каже: «Прошу, товаришу студент, все в порядку».

Я дякую йому від щирого серця і йду. Назовні я розгортаю складену записку й читаю:

«…Прошу негайно надати дозвіл на проживання в Ташкенті та виділити відповідне місце для проживання…» Підпис: голова президії [Верховної Ради] республіки Узбекистан.

Із запискою в руках я стрімко побіг до міської ради. Я прийшов туди під час їхньої обідньої перерви, і довелося чекати до 15:00. Згодом кабінет відкрився – і я знову зіткнувся з тим самим чиновником, який кілька днів тому грубо відхилив моє прохання.

«Чого ти прийшов? – питає він мене. – Якщо справа в дозволі, можеш негайно йти звідси. У мене немає часу з тобою сперечатися, у нас немає місця для проживання, ні…»

[Page 214]

«Добре, – тихо відповідаю йому. – Але в мене є лист, що адресований вам».

Прочитавши листа, чиновник став надзвичайно поступливим. «Сідайте, будь ласка», – сказав він, пропонуючи мені стілець.

«Я негайно вирішу це питання, – продовжив він. – Хіба я вам не казав, що з радістю виконаю ваше прохання… Я зараз все владнаю, товаришу!»

І справді, через кілька хвилин я вже тримав у руках дозвіл разом із листом до власника квартири, у якій мені виділили кімнату. Власниками квартири були узбеки. Я отримав мебльовану кімнату, яка здалася мені палацом.

З того часу й надалі мені нічого не бракувало. Я прижився в Ташкенті і дуже здружився з власниками будинку, які ставилися до мене з типовою для узбеків добротою. Вони найкращі господарі у світі! Навіть коли вони ненавидять людину, у себе вдома вони ставляться до неї з добротою, ніби до хорошого друга.

Наступного дня після походу до голови президії я пішов у секретаріат юридичного факультету, де мене одразу прийняли в студенти й відправили на склад університету. Там мені дали новий костюм, сорочку, черевики. Переодягнувшись і знявши шар бруду, який накопичився на моєму тілі за останні кілька днів, я відчув себе іншою людиною.

Відтоді я ходив на лекції щодня з 8-ї до 13-ї години. Усі ми також працювали вдень, щоб не обтяжувати місто. Мене відправили працювати на завод бомб і гранат; я був заступником завідувача робітничої їдальні, де харчувалося 2500 людей.

Я відчував, як мої сили поступово відновлюються. У мене було багато їжі; іноді я навіть приносив різноманітні продукти друзям, чиє становище було не таким хорошим, як моє.

Це тривало до кінця семестру. Тоді, замість довгоочікуваного відпочинку, нас групами відправили обробляти землю.

У господарстві, куди мене направили, я отримав можливість зблизька познайомитися з життям узбеків. Для нас, європейців, у них було багато нового і дивного.

Узбецькі селяни зазвичай не володіють російською мовою, особливо старше покоління. Вони досі носять свій національний одяг, вишитий різнокольоровими квітами. Вони не люблять працювати. Натомість весь час вдень і ввечері вони сидять у своїх чайханах і п'ють чай-кип'яток без цукру. Це дозволяє їм переносити жахливу спеку, яка панує в цьому регіоні.

[Page 215]

Іноді я схилявся до думки, що узбеки смертельно бояться фізичної праці. Замість них на полях працюють жінки та діти. Їх у них вистачає: кожний узбек має декілька дружин, які живуть між собою мирно. За весь час перебування у господарстві я не стикався з якоюсь конкуренцією чи сварками між жінками.

Узбеки – народ богобоязливий і люблять ритуали. Вони проводять обряд обрізання, коли хлопчикові виповнюється тринадцять років. Потім хлопчика приводять до старійшин громади, і святкування після цієї церемонії триває три дні та три ночі. Окрім весілля, це найважливіша церемонія в їхньому житті.

Під час перебування там я мав нагоду побачити узбецьку весільну церемонію, на яку були запрошені всі жителі округи.

Згідно з традицією наречена не має права зустрічатися з нареченим з самого ранку. Наречений постить протягом дня, і пара зустрічається лише під час церемонії одруження. Громада обирає щось на зразок комітету з п'яти літніх жінок. Для подружжя готують спеціальну кімнату, вартують, щоб ніхто туди не заходив. У цій кімнаті молоді повинні провести шлюбну ніч, а наступного дня жінки заходять в кімнату і перевіряють постіль, чи справді наречена була незайманою. Якщо ні, то молодий чоловік може розірвати свій шлюб і повернути дружину до батьківського дому.

Поки пара перебуває в кімнаті, гості проводять час надворі, біля багаття, їдять плов (національна страва з рису, м'яса та олії). Їжа знаходиться у великій мисці, і кожний повинен занурити руку і покласти рис до рота – інакше його вважатимуть ворогом сім'ї.

У таких умовах – у місті під час навчання і в сільській місцевості під час канікул – я прожив до 1944 року.

Завжди і скрізь я думав про своїх улюблених батьків, про сестру, про Марішу. Мене мучило болюче питання: чи вони ще живі? Нарешті я дізнався, що Червона Армія звільнила наш район. Я одразу зв'язався по телефону з місцевою владою і через кілька днів очікування отримав телеграму від сестри: жива-здорова, живе в Рівному.

Я сміявся, плакав, стрибав, як божевільний, бігав до всіх, кого знав, і розповідав їм про чудову новину, яку отримав. Я думав, що в мене нікого на світі немає – а сестра там, жива і чекає мого повернення!

Я почав гарячково впорядковувати свої папери. І незабаром усе було готове; я вирушаю з калатаючим серцем.

[Page 216]

Я сиджу в потягу і не вірю своїм очам. Крізь вікна вагона перед очима проносяться піщані простори Узбекистану та Казахстану. Я чую гудок локомотива, потяг заходить в тунель. Ще до того, як я звик до темряви, ми знову назовні, і перед моїми очима розгортається місто. Я ще не знаю, чи все це відбувається насправді, чи мені сниться: я вже виїхав з Ташкента, із серця Азії, і їду додому? Чи скоро я побачу рідне місто, де пройшли найкращі роки, де залишив усе дороге?

Моєму терпінню приходить кінець. Я подорожую день, два, три, дванадцять. Нарешті потяг в'їжджає на українські землі. Обабіч колії лежать засніжені поля – і серце щемить. Приходять спогади, дитячі ігри в сніжки, чарівні катання на санях, запряжених парою коней, катання на лижах, яке я так любив. Ніби щоб розізлити мене, все це нагадує дні, що назавжди минули…

Шістнадцятий день. Ми прибули до Києва. Залізничний вокзал повністю зруйнований, але рух як ніколи інтенсивний. Нам сказали, що ми будемо стояти тут близько 24 годин. Отже, я виходжу на перон – можливо побачу тут знайоме обличчя…

Немає нікого. Блукаю від вагона до вагона, вдивляюся в обличчя перехожих, напружуючи слух, щоб вловити уривки розмов, але все марно. Години минають поволі. Я втомився.

Наступного дня потяг відправляється з Києва. Додому!

5 січня 1945 року об 11 годині 30 хвилин потяг прибув до Рівного. Виходжу з поїзда – і не впізнаю свого міста. Тут усе зруйноване, порожнє, занедбане. Ні душі не видно.

Чи це Рівне – місто, де пройшло моє щасливе дитинство, місто, де завжди вирувало життя? Зараз панує похмура тиша, як після похорону мерця.

Я забираю свої речі та йду за адресою, яку моя сестра вказала у своєму листі. Підходячи до місця, я вже не в змозі контролювати свої нерви. Моє серце б'ється так сильно, наче хоче вискочити з грудей, а ноги підкошуються. На мить я боюся, що не вистачить сил дійти до дверей.

Тремтячою рукою я стукаю в двері: «Заходьте!» – я чую зсередини.

У кімнаті сидить молода дівчина і щось пише. Коли я заходжу, вона піднімає голову і дивиться на мене. Асія! Моя маленька сестричка Асія!

Ми падаємо один одному в обійми, плачемо, сміємося, цілуємо один одного. Я не соромлюсь своїх сліз. Асія була маленькою дівчинкою, коли я бачив її востаннє, а зараз я тримаю в руках сімнадцятирічну дівчину.

[Page 217]

Коли ми трохи заспокоїлися, почали розповідати один одному про роки, які минули. Ми не мали багато часу; звістка про мій приїзд поширилася, поки я ще навіть не встиг надивитися на Асію досхочу. Люди заповнили кімнату. Гості та розмови тривали до пізнього вечора. Нарешті останні гості пішли, і я отримав можливість вільно поспілкуватися з Асією.

Тієї ночі я вперше після виїзду з Ташкента спав на білих і ароматних простирадлах. Двадцять п'ять днів я їхав з далекої Азії до Рівного.

Наступного дня я поїхав до Мізоча шукати місце, де був дім моїх стареньких батьків. На мій превеликий подив виявилося, що будинок міцно стоїть – один із небагатьох, що збереглися в містечку, – і молочне виробництво, яке було поруч, також уціліло. Проте все здавалося безнадійно занедбаним; від наших клумб і саду не залишилося й сліду.

Тремтячи від хвилювання, я увійшов у будинок. Я не міг там довго залишатися. Мене охопила хвиля спогадів, і я, вийшовши на вулицю, голосно заридав.

Я майже біг з того місця і не дозволяв собі оглядатися. Це був один з найважчих моментів у моєму житті. Але людина, як виявляється, може подолати все. Коли я повернувся до Асії та Рівного, я вже прийшов до тями і не подавав жодних ознак того, що сталося.

Життя поволі поверталося у своє русло. Дні пролітали швидко: щоранку я прогулювався, щоб на власні очі побачити наслідки руйнувань. Щодня я чув нові подробиці про вбивства українцями мого народу, про знищення цілих міст і сіл.

Нарешті, після трьох місяців сидіння в Рівному, я вирішив, що мені там більше нічого шукати. Я подав заявку на переїзд до Польщі, і її незабаром погодили. Я відчував, що більше не можу залишатися на цій землі, що була просочена кров'ю моїх невинних батьків і рідних.

Моя наступна зупинка – Лодзь, найбільше та найжвавіше місто післявоєнної Польщі. Через декілька днів я влаштувався на прекрасну роботу у військову прокуратуру. По роботі я маю носити військову форму з трьома зірками, але вважаю за краще залишатися в цивільному одязі з міркувань безпеки. Члени фанатичної партизанської організації АК^[7] усе ще вештаються навколо.

Робота дає мені нові сили. Депресія останніх місяців поступово проходить. Зараз мій спосіб життя нагадує той, що був до війни: танці, театри, кіно. Я намагаюся забути труднощі та трагедії, які я пережив за ці нещасливі роки.

[Page 218]

Я також намагаюся забути Марішу – але не можу цього зробити. Я був переконаний, що вона загинула разом з іншими, але пам'ять про неї не полишала моє серце. Якийсь голос, який я не міг приборкати, говорив мені, що я не повинен забувати її, так само як я не повинен забувати своїх батьків.

Одного разу, гуляючи з Асією головною вулицею Лодзі, я чую позаду себе жіночий голос: «Ігнац!» Я не зупиняюся, думаючи, що це звертаються до когось іншого.

«Ігнац!» – повторює голос.

Я обертаюсь…

Маріша! Велетенські молоти починають стукати в моїй голові, а перед очима виникає якийсь дивний туман. Якби не Асія, яка мене підтримувала, я б точно впав на тротуар. Я відчував, що мій рот широко відкритий, але не міг вимовити жодного звуку з онімілого горла.

Великим зусиллям мені вдалося прийти до тями. Мені хотілося взяти її на руки, затиснути губами її вуста, але рука Асії стисла мою, нагадуючи, що ми на вулиці…

Я запрошую Марішу до своєї квартири, яка знаходиться поруч. Через мить ми сидимо в моїй кімнаті, заглибившись у зручні крісла. Моя сестра Асія залишає нас самих і йде робити якісь напої.

Я дивлюся на свою Марішу і бачу, що минулі роки відбилися на її обличчі. З важким серцем я помічаю, що моя кохана трохи змінилася. Зникли ті чудові коси, які я так любив. Зникла й ідеальна фігура, яка викликала заздрість у дівчат. На картинці, яка залишилася в моєму серці, Маріша завжди носила свою шовкову сукню, зшиту за паризькою модою, – а тепер я бачу перед собою обірвану і втомлену дівчину, на обличчі якої викарбувалось лихоліття війни.

Проте все це анітрохи не применшує моєї радості. Моя Маріша знову зі мною, після того, як я так довго думав, що її вже немає в живих – і моєму щастю немає меж. Я спрагло п'ю її слова. А Маріша розповідає:

Вона була у Варшаві під час кривавого повстання. У неї були фальшиві документи, і ніхто не знав, що вона єврейка. Після придушення повстання її відправили на примусові роботи до Відня, а зі звільненням Польщі вона приїхала до Лодзі.

[Page 219]

Асія кличе нас до столу. Ми куштуємо каву та тістечка, які вона приготувала, ще трохи розмовляємо, а потім Маріша встає й каже, що їй треба йти. Для того щоб жити, потрібно працювати, пояснює вона мені. Їй треба якось забезпечувати себе…

Я проводжаю її додому і запам'ятовую її адресу. Коли ми попрощалися, у мене з'явилося відчуття, що вона ставилася до мене з навмисною холодністю, ніби хотіла прогнати мене.

Чому? Можливо, вона одружена і не хотіла мені про це говорити, а може заручена, а може – просто більше не кохає мене? Питання, питання без відповіді…

Цієї ночі я не можу заснути. Образ Маріши постійно в моїй уяві. О другій годині ночі я вмикаю світло на тумбочці й змушую себе читати книжку. Тисячі думок кружляють у моїй голові, не даючи мені спокою. З нетерпінням чекаю ранку.

Після сніданку я йду в місто і купую туфлі на високих підборах і гарну сукню. Потім, навантажений пакунками, щасливий, як дитина, я біжу до будинку Маріши.

Двері відчиняє покоївка, яка запитує мене, чому я прийшов. «Чи можу я побачити панну Марішу?» – питаю я.

«Будь ласка, ось її кімната». Покоївка зникає в темряві коридору. Я стукаю у двері Маріши.

Вона одна і сидить за столом. Щось пише.

Ми тиснемо руки, як двоє незнайомців. Я передаю їй свої пакунки.

«Це мені?» – питає вона.

«Я приніс тобі деякі дрібниці», – кажу я. «Ти не повинна виглядати такою занедбаною. Ти знову маєш стати тією Марішею, яку я знав – і зовні, і в душі».

«Ігнац… Я дуже рада, що ти турбуєшся про мене, але, будь ласка, зрозумій, я не можу прийняти ці речі, не заплативши тобі за них – а в мене немає грошей…»

Моє серце охопив сум. Я відчував, що за її ваганням щось приховано.

«Маріша, – благаю я її, – я тебе не розумію. Хіба ми не з дитинства знайомі, ми вчилися разом і ти була моєю подругою багато років. Але не будемо про це – навіть якби ти була просто дівчиною з мого міста, я все одно відчував би перед тобою моральний обов'язок».

Мій дипломатичний тон досягає мети. Маріша бере мої подарунки і дякує від усього серця. Ми обмінюємося фразами, розмовляємо на різні теми – і, під кінець, я збираюся йти, так і не сказавши про найважливіше для мене – про мою велику любов до неї.

[Page 220]

Перед тим, як йти, я запрошую її на вечірній сеанс в кіно, але вона відмовляється, каже, що ввечері не має вільного часу. Тому ми домовляємось про зустріч завтра вдень в її квартирі.

Я вирішую поговорити з нею відверто. Незрозуміла ситуація, у якій ми опинилися, мені не подобається.

Наступного дня о 15-й годині я приходжу до Маріши. Цього разу я не гаю часу. Після короткого вступу я прошу її руки.

Маріша вибухає жахливими сльозами.

«Ігнац! Де ти був кілька тижнів тому? Я думала про тебе всі ці роки і чекала твого повернення, навіть на мить не вірила, що тебе немає серед живих. Але нещодавно моя віра ослабла. Я зустріла чоловіка, який закохався в мене – і ми вже два тижні заручені!»

Усе стало зрозумілим для мене. Я чую її ридання і знаю, що ще не пізно. Я відчуваю, що якщо я буду благати її знову і знову, Маріша передумає.

Але я не можу цього зробити. У мені все ще залишалася частка самоповаги, тому що я не переставав думати про Марішу, незважаючи на всі лиха, які зі мною трапилися. Багато дівчат хотіли мене, але я залишився вірним Маріші. Якщо її любов сильніша за мою, кажу я собі, вона повинна прийти до мене.

«Маріша! Я вже розповів тобі про те, що сталося зі мною за останні роки, – кажу я їй, – але я хотів би додати ось що: завжди, де б я не був, я пам'ятав і любив тебе. Я люблю тебе зараз і буду любити в майбутньому. Мої почуття до тебе ніколи не зміняться: я такий, як до війни, і таким залишусь надалі».

Я глибоко вдихаю і продовжую: «А тепер я не знаю, чи зустрінемося ми знову колись. Отож, прощавай – і прийми мої щирі добрі побажання на твоєму новому шляху».

«Ігнац!» – Маріша намагається мене зупинити. «Почекай… Не йди ще». Її губи тремтять: вона хоче ще щось сказати, але її горло не дозволяє цього зробити.

«Мені дуже шкода, Маріша. Але я більше не можу гаяти час». Стоячи на порозі, я додаю: «Завтра я оформлю документи і вирушу до Кракова, а звідти поїду в Землю Ізраїльську». «Як бачиш – наші шляхи розходяться».

«Прощавай!»

Примітки перекладачів з івриту на англійську

1. Дніпропетровськ, зараз Дніпро, місто в Україні на річці Дніпро, 290 миль на південний схід від Києва. Зворот
2. Куйбишев, зараз Самара, місто в Росії на річці Волга, 875 миль на схід-північний схід від Дніпра. Зворот
3. Безимянка, пригород Куйбишева. Зворот
4. Сталінград, зараз Волгоград, місто на річці Волга, 465 миль на південний захід від Куйбишева (Самари). Зворот
5. Ташкент, столиця Узбекистану, 1 680 миль на схід-південний схід від Волгограда. Зворот
6. Юлдаш Ахунбабаєв, засновник і перший керівник Узбецької Радянської Соціалістичної Республіки (Вікіпедія) Зворот
7. Armia Krajowa (Армія Крайова), рух опору в окупованій Німеччиною Польщі під час Другої світової війни. Був розпущений радянським урядом через зв'язки з урядом Польщі у вигнанні. Зворот

  Mizoch, Ukraine     Yizkor Book Project     JewishGen Home Page

Copyright © 1999-2024 by JewishGen, Inc.
Updated 25 Sep 2022 by JH