[Page 179]

Спогади та враження

Мене розбудив тихий стукіт у вікно. Я увімкнув світло і підняв занавіску. У вікні я побачив обличчя молодої жінки.

«Будь ласка, відчиніть вікно», – попросила вона польською. «Я блукала цілу ніч. Я геть промокла під дощем. Можна мені чашку чаю та щось поїсти? Я заплачу будь-яку ціну. Мій дім зруйнований, і ми ніде не можемо знайти притулок. Цей проклятий Гітлер може дістатися до мене де завгодно. Ми всі розорені. Розорені. Боже мій, Боже мій!»

Моя мама перервала її та запросила до дому. Я швидко піднявся з ліжка й одягнувся. Я був дуже втомлений. Ми до пізньої ночі слухали по радіо новини про останні події на фронті. Я вийшов на вулицю. Нічна темрява вже почала уходити, і крізь чорні хмари пробивався світанок. Ішов дрібний дощ. Цей неприємний осінній дощ чудово пасував до загального настрою. На нашому подвір'ї було повно солдатів, коней і возів, гармат, біженців. Мокрі солдати та біженці ходили туди-сюди або сідали у вози подрімати. Багато хто ховався під дахом будинку та комори. Я йшов вулицями містечка і бачив ту саму картину: солдати, військове спорядження та численні біженці. Розмови з біженцями та солдатами ще раз переконали мене, наскільки серйозною була ситуація. Один сержант сказав мені, що прямо тут, у моєму рідному містечку Мізоч та околицях, вони планували сформувати нову, останню лінію оборони. Хіба Мізоч не був лише за 17 кілометрів від радянського кордону? То як ви збираєтеся захищатися від німців? Він сказав, що відповіді у генералів, і пішов.

Настав день. Дощ припинився. Містечко прокинулося і почалася звичайна щоденна рутина. За кілька днів до 17 вересня декілька міністрів прибули до містечка і розташувались в палаці польського графа Карвіцького. Таких поважних чоловіків і елегантних дам Мізоч ще не бачив.

Молодь в Мізочі

[Page 181]

Високопосадовці гуляли містечком, марно шукаючи християнські крамниці. Незважаючи на відверту зневагу до єврейських магазинів, ці чиновники купували їхні товари за знецінену польську валюту.

Того ранку разом з відступаючою армією прибули офіцери з районів Познані та Шльонська. Незважаючи на те, що вулиці були з самого ранку заповнені людьми, їжі вистачало. Це пояснювалось тим, що до війни Мізоч був житницею для всієї Польщі. Щоденні потяги з Мізоча, повні продуктів, фруктів, яловичини, птиці, цукру, деревини, шкіри тощо, доставляли товари не лише во всій Польщі, а й в інші країни.

О восьмій ранку високопоставлених офіцерів армії та чиновників міністерств охопила несамовита паніка. Швидко ширилися чутки про те, що росіяни перетнули кордон і рухаються у напрямку польської армії. Магазини одразу магазини зачинились. Поліція була напоготові і заборонила будь-які масові зібрання. Однак на заборону не звертали уваги. На вулицях всюди збиралися групи людей і обговорювали ситуацію. З реакції поляків було незрозуміло, кому допоможе Червона Армія – Польщі чи німцям.

Лідери Національної гвардії в Мізочі

[Page 182]

О дев'ятій тридцять, як завжди, ми зібралися у мене вдома, щоб послухати по радіо новини з Москви. Але перед початком трансляції зайшов молодий чоловік із сусіднього села Гільча, який розповів, що бачив, як російські танки йшли з Острога на Рівне. Він розмовляв з танкістом-євреєм, який сказав йому, що Червона Армія звільнила польський народ з рабства, і що Польщі корумпованих землевласників більше не існуватиме.

Пізніше ми почули виступ пана Молотова, у якому він заявив, що Червона Армія перетнула кордон, щоб врятувати і захистити своїх братів, Західну Україну та Білорусь, і ситуація стала цілком зрозумілою.

Проте польський уряд ще не здався, а начальник поліції – дратівливий і впертий чоловік – їздив на велосипеді і наказував людям розійтися по домівках. Потім він мужньо поїхав за межі містечка, щоб зустріти армію «рятівників». Там йому сказали віддати зброю. Йому наказали повернутися до містечка і сказати поліції та польському командувачу, що вони повинні скласти зброю і передати її Червоній Армії. Йому також наказали зібрати всіх солдатів і офіцерів на території військової частини й залишитися там до подальших розпоряджень. Начальник поліції повертався до містечка з цими розпорядженнями та без зброї і більше не вигукував накази. Він проїхав вулицями, як божевільний, і більше його ніколи не бачили.

Ті з військових, хто знали про жахливе становище, знімали форму, змішувалися з біженцями і врешті врятувались. Проте переважна більшість зібралася на території військової частини й чекала своєї долі. Через шість годин з'явилися радянські представники. Вони зібрали вогнепальну зброю та поставили вартових навколо військової частини. Тоді багато хто ще зміг втекти з військової частини. Тих, хто залишився, відправили наступного дня до Сибіру як військовополонених. Один польський офіцер у званні майора справив велике враження на містечко, коли з криком «Єще Польська не згінела» покінчив життя самогубством на вулиці Сурмичі. Тим часом напруга наростала. З одного боку, усі раділи, що війна закінчилася, але водночас переживали про невідоме майбутнє. У нашому містечку не було комуністів, воно було стовідсотково сіоністським. Навіть серед християнського населення не було комуністів. Тож не було кому організувати офіційну зустріч радянських військ. У той же час, оскільки майже всі знали російську мову, усі містяни вийшли на вулицю Сурмичі, щоб побачити танки та їхні екіпажі.

Спочатку спілкування з російською армією було дуже дружнім. Бійці розмовляли, відповідали на запитання, дозволяли людям підходити та навіть торкатись танків. У той час танки були цікавою новинкою для провінційних жителів Мізоча.

[Page 183]

Однак під час цього короткого першого контакту ми відчули, як танкісти були вражені нашим одягом, нашими будинками, майном та навіть тонким папером, з якого згортали цигарки.

О шостій годині вечора з півночі підійшла піхота. На відміну від танкістів, ці солдати справили погане враження. У них був жалюгідний одяг і виглядали вони неохайно. Багато з них кульгали і несли черевики на плечах. Вони були переважно неголені, йшли важкою ходою. Було зрозуміло, що солдат піхоти призвали в останню хвилину і відправили прямо в бій без належних приготувань та підготовки. Через дві години російська армія заповнила містечко. Солдати нічого не просили, відмовлялись брати будь-що у людей, навіть питну воду. Містяни були дуже ввічливі, аж занадто. Лише невелика група з шести членів «Шецліца» (офіційної військово-молодіжної групи) з однією рушницею спробувала чинити опір російській армії. За півгодини їх розгромили. Крім цього інциденту, інших випадків непокори армії не було. З наближенням вечора армія оголосила комендантську годину, поставивши всюди вартових і заборонивши виходити на вулиці. Однак ця комендантська година не була суворою. Дехто виходив на вулиці і навіть спілкувався з вартовими. Перша ніч під контролем Червоної Армії була безсонною для жителів містечка. Були сімейні обговорення, партійні збори, розмови та роздуми, і багато хто дійшов висновку, що «не такий страшний диявол^[1], як його малюють».

Прогулянка засніженими вулицями Мізоча

[Page 184]

Я залишила Мізоч в дуже молодому віці. Мої спогади про старі часи в містечку дуже обмежені. Тим не менш, я добре пам'ятаю деякі події свого дитинства в будинку мого діда.

Серед моїх родичів по материнській лінії були три патріархальні родини в Мізочі та ще три сім'ї за межами країни. Це були сім'я Баруха Флейша, сім'я Аві Мордехая, відомого як Моттель Флейш, і сім'я Авраама Абраха з Острога, який одружився з їхньою сестрою Кайлою. Крім них, був ще один брат в Росії і дві сестри в Америці. Вся родина жила у великому будинку, розділеному на окремі квартири для кожної сім'ї. Головою родини був дід Р. Мошеле Флейш. Він був євреєм середнього зросту, з білою бородою, суворий і дуже релігійний. Коли я думаю про нього, він завжди згадується зануреним в молитву, наодинці зі своїм Творцем, або розлюченим через якийсь релігійний проступок чи порушення традиційних правил. Я його завжди боялася, і мені він не дуже подобався. Я сердилася, коли він не дозволив мені відвідувати клуб молодіжної групи. Мені також не подобалося, коли він сварився, якщо я вдягала сукню з короткими рукавами, також мені не подобалось, як серйозно та похмуро він керує родиною. Однак тепер, коли я озираюся назад, я часто сумую за тими старими днями, що були наповнені доброчесністю та красою.

Я пам'ятаю ночі Йом-Кіпура^[1], коли дід заходив у наш дім одягнутий в усе біле зі своїм талітом^[2] і молитовником під рукою. Він благословляв нас словами хатіма това^[3] перед тим, як йти до синагоги на молитву Кол Нідре^[4]. Дім був наповнений чистотою та праведністю, і водночас особливим страхом, що сковував усіх нас. Або ночі Пуриму, коли дід збирав жінок та онуків і читав їм Мегілу^[5] у тому варіанті, який передавався від покоління до покоління. А пізніше – особлива вечеря, мішлоах манот^[6], вистава на честь свята Пурим тощо. Седер Песах планувався за декілька тижнів наперед, а коли свято розпочиналось – похмурість зникала і кімнати наповнювались світлом та радістю. На Седер на стіл виставляли блискучий посуд. Усі були одягнені в парадне вбрання, будинок був чистий і прикрашений, а я, як старша серед онуків, з радістю читала чотири запитання Песаха.

У дні Сімхат Тори уся громада Клойза^[7] разом з Триск-хасидами, серед яких мій дід займав важливу позицію, збиралися в дідовому будинку. Разом з діврей Торою^[8] і радісними хасидськими піснями, вони багато пили, їли різноманітну випічку та чолнт^[9] і допоки вистачало сил раділи закінченню читання Тори.

[Page 185]

Зараз я бачу патріархальний образ свого діда інакше. Я розумію його суворість і рішучість захищати традиції своїх предків, і це змушує мене любити його все більше і більше.

З двох його синів мій батько був найбільш відданим своїй релігії. Його старший, Барух, прожив роки в Америці. Там він поголив бороду і не звертав уваги на прості порушення релігійних правил. Але мій батько – Мордехай – відростив довгу, густу чорну бороду і дотримувався всіх батьківських правил. У першому шлюбі обидва брати втратили своїх дружин, а через деякий час одружилися вдруге. Мій батько був дуже тихий. Він був побожною людиною і проводив більшість свого часу, подорожуючи різними селами для торгівлі. Особливо близькі стосунки у нього були з хліборобами села Дермань. Перед суботою він припиняв усю роботу, щоб благословити святість цього дня. Повертаючись з молитви в Клойзі, він майже завжди приводив із собою гостя на Шабат. Під час суботньої вечері він співав тихі та ніжні пісні. Моєму батьку не подобалося, що я записалася в «Гордонію»^[10], але він не забороняв мені ходити туди. А коли я захотіла вивчити іврит, він, щоб порадувати мене, найняв вчителя Горнецеля, відомого й дорогого вчителя. Він був проти мого рішення зробити алію в Ерец-Ісраель. Однак, коли він зрозумів, наскільки я була переконана у своєму рішенні, він змирився з цим і дав мені своє благословення. Я була його єдиною дитиною від першої дружини. З другою дружиною він мав двох хлопчиків і одну дівчинку. Я залишила дім, коли вони були ще маленькі. Після від'їзду я постійно просила відправити до мене одного з них, але вони завжди відмовлялися. Батько завжди був замкнутий, стурбований і заклопотаний, тому ми, природно, майже не спілкувалися одне з одним. Також між нами була якась дивна відчуженість через якісь попередні події. Але тепер його шляхетний образ, з красивим обличчям і глибокими очима, розмовляє зі мною і розповідає мені так багато…

Ми, троє двоюрідних, були однолітками. Два хлопчики і одна дівчинка. Ми всі знали іврит і були членами Гордонії. Ми з Агароном Абрахом здійснили алію в 1936 році до Бен-Шемена, а Пессі Бен Барух залишився в Мізочі. Він був талановитим і міг багато чого досягти. Але почалася війна, і він загинув дочасно. Моя мама померла, коли мені було три роки, і я її зовсім не пам'ятаю. Поки батько не одружився вдруге, мене виховувала тітка Хая. Вона була сестрою моєї матері, удова, яка залишилася з однією донькою. Вона була для мене хорошою матір'ю, а її дочка була як справжня сестра. По лінії матері я також пам'ятаю двох її братів, Хона та Якова, її сестру Ханну Зісель та діда Вельвеля. Я невиразно пам'ятаю його – з високою фігурою, білою бородою і постійно зайнятого своїми справами. Я чітко пам'ятаю той день, коли він помер, адже це був мій десятий день народження.

[Page 186]

Він залишив після себе спадок, який став причиною напруженості між його спадкоємцями. Його талановитий син Хон успадкував більшу частину його статків і переїхав жити до Рівного. У Рівному він збудував гарний дім і мав великий бізнес. Його діти здобули національну єврейську освіту, і всі вони навчалися в гімназії «Тарбут». Його старший син прибув до Ізраїлю після Голокосту і добре влаштувався. Обидві мамині сестри овдовіли. Чоловік моєї тітки Хаї помер природною смертю, а чоловік тітки Ханни Зісель був убитий під час петлюрівського погрому. Моя тітка Зісель Лангер була відважною жінкою. Своїх сімох дітей вона виховала з честю і в добробуті. У неї був великий магазин шкіряних виробів, і під час ярмарків я їй допомагала, стежачи, щоб ніхто нічого не вкрав. Я любила дім моєї тітки Зісель за те, що там завжди була весела молодь, зустрічі, гарні вечірки. Я ніколи не бачила її старшого сина Гершеля, оскільки він помер у молодому віці. Але мені дуже подобалася його донька Марімка, яка приїжджала до бабусі, вона вміла співати гарних чехословацьких пісень, яких навчилася в селі, де жила. За достовірною інформацією зараз вона живе в Бразилії.

У мене була велика і цікава сім'я, і мені дуже важко звикнути до думки, що все це минуло і більше ніколи не повториться.

Примітки перекладача з івриту на англійську

1. День спокути Зворот
2. Молитовна накидка Зворот
3. Нехай твоє ім'я буде вписане в книгу життя Зворот
4. Початкова молитва Йом-Кіпура Зворот
5. Книга Есфір Зворот
6. Обмін їжею-дарами Зворот
7. Дім навчання Зворот
8. Обговорення щотижневого уривку з Тори Зворот
9. Суботня страва Зворот
10. Сіоністський молодіжний рух Зворот

Коли я думаю про Мізоч, я пригадую часи юнацьких радощів. Я занурююсь у спогади про інший світ, який був добрим і чистим.

Переживання, враження, образи дорогих днів моєї юності постають перед очима, як живі: ось я бачу охоплений полум'ям будинок Гершки Розенблата. Небагато будинків у містечку були під'єднані до водогону. Тому дорогоцінну рідину доводилося качати з глибоких свердловин вручну. Це було живим втіленням дива взаємодопомоги. Усе містечко піднялося гасити пожежу. Вони прийшли з відрами, цеберками і навіть мисками, наповненими водою, щоб загасити пожежу. І так будинок вдалося врятувати, були лише незначні пошкодження.

Хто з Мізоча не пам'ятає ночей, коли з усіх молодіжних клубів лунали пісні Галуцим^[1] і наповнювали містечко радістю? Хіба можна це забути? Ми всі були як велика родина – щасливі, радісні та віддані.

[Page 187]

Коли підрозділ «Національних гвардійців» з Острога поставив намет в лісі Сосонки, туди масово стікалась молодь. Члени «Бейтару», «Гордонії» та «Національної гвардії» проводили час разом у злагоді. Коли в нашому маленькому містечку зупинився цирк «Щасливе місто», це було схоже на довге незабутнє свято. У ті часи в Мізочі ми ще не знали про кіно, і навіть з подивом ганялися за таксі. І тут до нас приїхав цирк. Цирк розташовувався на «Кінській площі» за будівлею міської ради – «гміною». І дорослі, і діти весело проводили там час, дивлячись на трупу акробатів. Напевно, багато хто з нас пам'ятає сутичку з польськими скаутами, які прийшли здалеку і розбили свій табір в лісі Сосонки, щоб спровокувати єврейську молодь. Це були перші спалахи антисемітизму, які дійшли до нас здалеку. Уся наша молодь була сіоністською і гордою, вони довели тоді антисемітам, що ми не брудні жиди^[2], польським скаутам зрештою знадобилась допомога поліції. Відтоді наші молодіжні організації зростали, а молодь рідко відвідувала чудовий ліс Сосонки.

А коли я приходила до лісу, мені здавалося, що дерева вклоняються мені і благають, щоб ми повернулися, наповнили ліс єврейською піснею і радісно танцювали Хору. Хіба можна забути прекрасні паради нашої молоді за містом? І сьогодні в моїх вухах лунає прекрасна пісня «David melech yisrael chai chai v'kayam»^[3]. Ця пісня втілювала наше прагнення до незалежності єврейської нації.

Однак нікому в найгіршому кошмарі не могло наснитися, що свобода, якої ми прагнули, коштуватиме нам крові шести мільйонів наших братів, серед яких були наші батьки і матері, родичі і друзі, а також руйнування міст і містечок, серед яких Мізоч – містечко, яке для мене було найдорожчим і улюбленим. Ми – ті, хто вижили – були крихітним залишком, жаринками, що врятувалися, самотніми і позбавленими сім'ї та батьків. Давайте разом прикрасимо вільну батьківщину вишивкою братерства і дружби, радості і доброзичливості, самовідданості і товариськості, які були притаманні мученикам Мізоча – нехай вони ніколи не будуть забуті.

Примітки перекладача з івриту на англійську

1. Сіоністський піонер Зворот
2. У ті часи – принизливе слово на позначення євреїв Зворот
3. «Давид, цар Ізраїлю, живе вічно» Зворот

З того дня, як моя старша сестра Етті Левіт Бібер з Острога вийшла заміж за Леві Брізмана з Мізоча, Мізоч став для мене другою домівкою. Я часто відвідувала містечко і залишалася там надовго. Мені подобалися його щедрі мешканці, його гарні пейзажі, його спосіб життя, а передусім сімейна атмосфера, яка оточувала містечко.

Містечко Мізоч було, можливо, єдиним містом в Польщі, яке не знало нужди та бідності.

[Page 188]

Усі євреї заробляли на життя. Декому Мізоч давав рясно; іншим – до задоволення потреб; ніхто не знав бідності. Усі працювали і заробляли на життя. Дехто працював у торгівлі, інші – на фабриці, а хтось був простим різноробом. У Мізочі не соромилися займатися фізичною працею, а молодь працювала і трудилася, а не сиділа нічого не роблячи. Мешканців містечка знали далеко і повсюдно як гостинних і щедрих людей. У Мізочі дбали про нужденних, годували голодних, підтримували всіх, хто звертався по допомогу.

Для мене Мізоч виглядав як один великий сіоністський клуб. Усі без винятку прагнули потрапити до Сіону. Одні хотіли потрапити туди через [організації] лівих, інші – через правих. Однак для усіх кінцевою метою був Сіон.

Серед підприємців і лідерів мені особливо запам'яталися брати Генцберги, Йосиф Кляйнман, Шломо Коппельман, Реувен Меламед, Єгуда Бройнштейн. Ми з сестрою Рівкою проводили час у їхньому товаристві, коли були в містечку. У мене також залишилося багато приємних спогадів про зустрічі зі старійшинами міста. Я завжди насолоджувалася просвітницькими розмовами пана Шмуеля Айзенегерта, який жив у квартирі мого родича. Він був розумним і кмітливим євреєм, який любив говорити з нами на івриті. Єгошуа Дов Генцберг, батько Генцбергів, часто приходив до нас грати в шахи. Під час гри вони співали хасидські нігунім^[1] і вели цікаві розмови про поточні справи. Багато інших людей в містечку були подібні до них. Через особливу атмосферу містечка молодь з ближніх і далеких місць приїжджала до рідних та знайомих.

Разом з усіма вихідцями з Мізоча я оплакую знищення містечка і загибель його мешканців від рук злих і нечистих. Ці спогади назавжди залишаться в моєму серці.

Примітки перекладача з івриту на англійську

1. Мелодії Зворот

[Page 189]

Природа подарувала Мізочу неймовірні багатства, вічнозелені ліси, найродючішу землю, повні риби річки й озера і дивовижно гарний клімат.

Ѩвреї в містечку, як і в усіх інших місцях, де жили євреї, займалися переважно торгівлею. Деякі заробляли на життя ремеслами та послугами і були важливою та значною частиною економіки.

Ѩвреї мали добросусідські стосунки з українцями, поляками, росіянами та чехами. Якщо їхнє ставлення до українців було досить зневажливим через їхню неосвіченість, то до чехів ставилися з повагою та симпатією. Предки чехів прибули в околиці Мізоча близько ста років тому голі й збіднілі і отримали від уряду російського царя безплідну землю та занедбані й лісові ділянки. Вони почали викорчовувати дерева й готувати землю до посіву, а після років напруженої праці перетворили свою землю на розкішний сад. Чеські села вирізнялися своєю охайністю, красивими будинками та квітучими садами, вони виділялися своєю багатою культурою та високим рівнем життя.

Майже всі чехи були багатими, а їхні села сильно контрастували з бідними українськими селами, де панували пияцтво й невігластво. У чеських селах були зразкові школи, театральні трупи, оркестри, різноманітні культурні та спортивні товариства. Вони давали молоді освіту та знання, плекали цінності своєї національної культури та чеську мову.

Українці люто заздрили чехам, але не наважувалися їх навіть пальцем торкнутися, бо знали про небезпеку провокувати чи шкодити чехам.

Чехи ніколи не ставилися зверхньо до своїх неосвічених сусідів-українців. Навпаки, вони завжди були готові поділитися своїм досвідом та знаннями щодо сільського господарства із сусідами-українцями та навчити їх використовувати сільськогосподарську техніку. Вони також знали, як успішно розводити вівець та велику рогату худобу і вирощувати немісцеві фруктові дерева. Вони ніколи не стояли на місці і завжди були зацікавлені у розведенні нових видів і рослин. Таким чином їм вдалося започаткувати і запровадити вирощування хмелю та конюшини, які були дуже потрібні для промисловості, що розвивалася, і ці культури дали їм великі багатства. Зв'язки між заможними чехами та євреями були міцними і вигідними для обох сторін.

Мешканці Мізоча були добрими, турботливими, завжди готовими прийти на допомогу нужденним. З великою щедрістю вони надавали нужденним допомогу та підтримку – так, щоб це не виглядало як неповага.

[Page 190]

Бувало, що бідна родина відмовлялася від допомоги, і досвідчені благодійники знали, як підтримати їх у такий спосіб, щоб вони цього не знали. Серед таких підприємців мені особливо запам'ятався ребе Йона Неміровер, а серед жінок – Голда Хаїм Юсіс і Мірка, дочка рабина. У Мізочі було багато тих, хто займався громадською роботою, але саме вони заохочували і спонукали до тих добрих справ.

Багато разів євреї мали сутички із законом або урядом, і їм загрожували серйозні грошові покарання або ув'язнення. Тут вони користувалися мудрістю і вміннями досвідченого штадлана^[1] ребе Аарона Шнеріка. Він був немов би членом родини пристава (начальника поліції) і вмів підкупити його та його підлеглих і рятувати євреїв від усіляких бід і звинувачень. Більше того, йому вдалося поставити поліцію на захист євреїв від негідників та хуліганів.

Особливо великою небезпека була для євреїв у часи, коли місцеву молодь забирали в армію; вони напивались, вештались по магазинах і брали все, що хотіли, без оплати. Вони також перевертали торгові прилавки, нападали та били євреїв, коли їм цього хотілося. Поліція закривала очі на ці дії, а коли євреї скаржилися, вони говорили, що ці хлопці йдуть на фронт, щоб померти за свою країну, і їм потрібно дати трохи випустити пар. Ви, євреї, втратите частину свого майна, а вони можуть втратити життя. Навіть якщо якогось єврея поб'ють, ці безрозсудні вчинки слід ігнорувати. Нехай хлопці розважаться.

Новобранці завжди придиралися до слабких євреїв, і якщо ті необачно натрапляли на молодих хлопців, їх били і з ганьбою виганяли з магазину чи шинку.

Одного разу група молодих рекрутів увійшла до кіоску Фліттера, вони випили лимонад і не тільки не заплатили, а й почали розбивати склянки та меблі. У Фліттера було четверо молодих сильних синів, які упокорили хуліганів і поламали їм кістки. Хулігани покликали на допомогу своїх друзів, але їх також сильно побили, і вони втекли. Серед рекрутів поширилися чутки, що євреї б'ють православних. Прибула поліція і звинуватила євреїв у нападі на захисників православної батьківщини. Усі надані свідчення були марними, і вся справа могла б закінчитися катастрофою, якби не Аарон Шнерік, який пристойним хабарем схилив поліцію на наш бік

Поліція мала дуже велику владу в невеликих містечках, а пристав, який її очолював, був всемогутнім правителем. Оскільки ребе Аарон Шнерік завжди міг підкупити пристава, євреї в Мізочі могли займатися своїми справами.

[Page 191]

А потім, у 1915 році, до нас прибув новий пристав. Це був невисокий чоловік, з імпозантною фігурою, в окулярах і з великою пихою. Він запросив поважних місцевих мешканців і сказав їм, що не буде упереджено ставитися до жодної людини, що його робота – підтримувати правопорядок. Усі, хто порушує закон, будуть ним повною мірою покарані, і він є останньою інстанцією, бо Бог на небі, а імператор живе далеко в Москві чи Петрограді.

Ѩвреї пішли засмучені, бо знали, що цього разу навіть ребе Аарон не зможе їм допомогти, оскільки це був новий пристав. Кілька сміливців наступного дня спробували принести приставу дорогі подарунки на знак доброї волі, але їх вигнали з ганьбою та погрозами, що якщо вони колись знову спробують його підкупити, то постануть перед судом.

Усе містечко було збентежене, і всім повідомили гірку новину, що «Er nemt nisht»^[2], тобто що новий пристав не бере хабарів. Як їм жити, коли місцеву молодь забирають в армію? У великому розпачі вони звернулися до ребе Аарона, благали його врятувати їх і спробувати підкупити напасника. Ребе Аарон заспокоїв їх і порадив бути гранично обережними й намагатися не порушувати ніяких законів. Він пообіцяв їм, що у слушний час спробує розколоти цей міцний горішок, а поки треба набратися терпіння.

Ребе Аарон почав дружити з приставом, відвідував його з різних причин і поступово став його другом та частим гостем в його домі. Він розповідав йому про приставів, які приїжджали до Мізоча без гроша, а від'їжджали з великими статками. Дружина пристава слухала ці розповіді й зітхала. Одного разу ребе Аарон набрався сміливості і запитав пристава, чому він не хоче розбагатіти і живе лише на свою невелику платню. Чиновник розлютився на ребе Аарона і сказав йому, що він присягнув на вірність імператору бути відданим і не чинити кривди. Він хотів і волів би краще залишитися бідним, аніж порушити свою урочисту клятву перед імператором і Богом. Ребе Аарон пояснив, що він навіть думки не мав підкупити його, і що він дуже цінує його чесність і вірність імператору. «Але скажіть мені, будь ласка, – додав ребе Аарон, – чи ваша дружина також присягала на вірність імператору?» Пристав зрозумів натяк, і його обличчя просвітліло: «Точно, – сказав він, – а я й не знав, що з цієї ситуації є вихід».

Відтоді євреї Мізоча знову заспокоїлися. Пристав дотримав свого слова, а його дружина отримувала хабарі. Перед будь-яким проханням скасувати якийсь указ ребе Аарон передавав приставу теплі вітання від його дружини, і його звернення негайно розглядали. Зрештою, євреї мали більше користі від цього пристава, ніж від попереднього. Він навіть захищав дезертирів, і за щомісячну плату йому та його підлеглим вони могли ходити без страху.

[Page 192]

Одного разу, шукаючи дезертирів, до містечка прибули козаки та військова поліція. Селяни налаштували козаків проти євреїв і сказали їм, що євреї приховують від селян свій товар і відмовляються продавати, а самі накопичують гроші та ухиляються від фронту. Особливо нарікали селяни на власників крамниць, які продавали плуги, серпи та інші знаряддя праці, а тепер стверджували, що їх немає в наявності. Ѩвреї не хотіли продавати свої товари з кількох причин. По-перше, вони боялися пограбувань і заворушень. По-друге, у той час був пік інфляції, вартість грошей різко впала, а нові товари було важко знайти. Протягом дня селяни згадали про повний товарів льох Фейгеле Меламед-Неміровера і попросили козаків увірватися до нього. Ті одразу заходилися це робити. Льох був сильно укріплений, мав залізні двері, і туди було важко потрапити. Син Фейгеле кинувся до пристава й попросив його допомоги. Пристав наказав своїм підлеглим забрати козаків і привести їх до нього. Підлеглі не хотіли виконувати цього наказу, оскільки їм було наказано в разі потреби силоміць забрати козаків. Проте ще більше вони боялися ослухатися наказів свого начальника. Поліція прибула на місце події вчасно, до того, як нападники встигли влізти в льох. Вони швидко розігнали селян і наказали козакам йти за ними до пристава. Козаки проклинали поліцію і звинувачували їх у тому, що вони захищають єврейських спекулянтів, які експлуатують православний народ. Поліція наполягала і тримала козаків під прицілом. Двоє з них сіли на коней і втекли. Через свою зарозумілість чи відсутність вибору третій постав перед приставом. Пристав і козак страшно посварилися, бо козак прямо сказав приставу, що, поки він воює на фронті, пристав сидить в тилу, перебуває у змові з євреями і жирує. Проте пристав не злякався і наказав козаку здати зброю. Козак відмовився, і пристав почав силою забирати зброю. У цей момент козак впав до ніг пристава, благав прощення й повернути зброю. Пристав відпустив його, і козак з ганьбою поїхав геть з Мізоча.

Настав день революції. До містечка дійшли чутки про падіння імператора і прихід нового режиму, але Мізоч продовжував жити, як завжди. Пристав був місцевим хазяїном із поліцією у своєму розпорядженні. Відчувалася деяка напруга, але це не змінило звичного ходу життя.

[Page 193]

Пригадую теплий гарний вечір Пейсаха. Сніг розтанув, сонце світило, місто вкрилося брудом. Пристав із задоволенням прогулювався тротуаром біля будинку ребе Мойсея, усі схиляли капелюхи на знак поваги й поступалися йому дорогою. Раптом до нього підійшов 17-річний хлопець, схопив його за підтяжки, силоміць зняв їх і штовхнув пристава у рівчак. Юнак пішов, а пристава витягли з канави ребе Мойсей і його дружина. Вони відвели пристава до себе додому, дали йому води й мила, очистили від бруду. Пристав був дуже пригнічений і весь час бурмотів про майбутню різанину. Відтоді всі знали, що зле правління дому Романових справді закінчилося, і що майбутнє було неясним і повним загадок.

Примітки перекладача з івриту на англійську

1. Слово на їдиш, яке означає «посередник» до «придворного єврея» Зворот
2. ѫдиш: ער נעמט נישט Зворот

[Page 193]

Дермань був великим і спокійним селом. Зануреним у зелень, розташованим між лісами Бущі з одного боку та лісами, що тягнулися до Острога, з іншого. Село було розташоване неподалік від містечка Мізоч.

Ѩвреї жили в цьому селі багато років. До початку останньої війни в селі проживало 15 сімей, які налічували 80 чоловіків, жінок і дітей. Адміністративно село входило до Здолбунівського району, а євреї – до Здолбунівської громади, але духовно Дермань був пов'язаний з Острогом та Мізочем. Старших дітей віддавали на навчання в Острог, а молодших – в Мізоч. У результаті ці місця мали значний духовний вплив на село.

Усі євреї села були добрими та гостинними. ѫх також вважали серйозними та чесними в торгівлі. Вони завжди були готові взяти участь в благодійних справах та дуже щедро жертвували на різні громадські фонди підтримки.

Усі євреї в Дермані займалися орендою численних фруктових садів, які були головною ознакою села та робили його відомим, а також торгівлею фруктами. Вони були зайняті своєю торгівлею і працювали більшу частину року, щоб чесно заробляти на життя.

Село мало добре сполучення з Мізочем залізницею, і торгівля фруктами велася на залізничних станціях. Молодь теж знаходила своє місце в Мізочі, оскільки там базувалися сіоністські молодіжні рухи: «Бейтар», «Гордонія», «Гашомер Галеумі», а також сильні партійні осередки усіх сіоністських напрямів. Молодь із села тягнулась до жвавого містечка і захоплювалася ним. Діти часто відвідували польську народну школу, а вчителька із сусіднього Мізоча приходила давати їм уроки івриту та релігії.

[Page 194]

Після закінчення навчання більшість з них залишалися в селі і разом з батьками працювали у торгівлі фруктами, лише деякі відправлялися на навчання за межі села. Молоді люди отримували задоволення, читаючи книги та газети на їдиш – це був єдиний місток, що з'єднував маленьке село із зовнішнім світом. Завдяки газетам вони були поінформовані про сіоністські ініціативи, розбудову Землі Ѫзраїльської та Алію.

Під пеленою темряви, що супроводжувала життя діаспори, з тягарем податків польського режиму та ненавистю сусідів-українців, прихованою та відкритою, життя євреїв у селі продовжувалося. Проте ті нечисленні молоді люди, які там проживали, втомилися від цього життя і прагнули знайти нове на батьківщині предків.

Коли почалася війна, Червона Армія увійшла на Волинь. Дорослі трималися своїх фруктових садів, а новий російський режим дав нечисленним молодим людям роботу та посади. Згідно з листами, які отримував автор цих рядків під час радянського панування в селі, здавалося, що євреям добре, і їм не загрожують випробування, які припали на долю інших груп євреїв. Але хороші часи швидко закінчилися, і німці незабаром знайшли євреїв навіть у віддаленому Дермані. Ѩвреї села не пішли за Червоною Армією, оскільки продовжували вірити в чесність і порядність великих ворогів того покоління(?) і таким чином потрапили в пастку, розставлену біля їхніх ніг. Українці, які майже одностайно зібралися під прапорами Бандери (який боровся за незалежність України), вступили в змову з німцями, і саме вони знищили євреїв під захистом та із схваленням нацистів. На початку жовтня 1942 року вони зібрали в селі всіх євреїв і відправили їх до Мізоча. Потім у середині жовтня разом з євреями Мізоча їх повели до розстрільних ям.

Ця дата^[1] має бути записана кров'ю – день знищення євреїв у Мізочі та околицях – разом з іншими датами масового знищення євреїв українськими та нацистськими ворогами. Ѫ моя душа плаче над невинними та наївними євреями Дермані, які були вбиті разом з мільйонами їхніх єврейських братів.

Примітки перекладача з івриту на англійську

1. Третій день місяця Мархешван Зворот

  Mizoch, Ukraine     Yizkor Book Project     JewishGen Home Page

Copyright © 1999-2024 by JewishGen, Inc.
Updated 22 May 2022 by JH