[Page 90]

…Це дуже добре, що ви вирішили вшанувати пам'ять нашого містечка Мізоч меморіальною книгою. Ви всі робите велику справу. Я не можу повертатися до того періоду жахів навіть у своїх думках, а писати спогади – це означає повернутися й пережити ще раз ті темні дні – дні кошмарів, тривоги та приниження. Я поділюся лише окремими враженнями і тим, що я знаю про останні два-три роки життя улюбленого Мізоча:

Як всім відомо, Радянський Союз захопив Мізоч без війни; коли польська армія була розгромлена німцями, і доля польщі була вже визначена, батальйони червоної Армії увійшли на східні території польщі й майже без опору захопили Західну Україну та Західну Білорусь. Багато єврейських біженців, які втекли від німців до міст навколо Мізоча, не повернулися до своїх домівок і міст, які були під владою гітлера, і залишилися жити серед нас. У нашому містечку Мізоч проживало 3500 євреїв; під час радянської окупації в ньому було 5500 євреїв. Такий великий ріст був спричинений численним біженцям, які оселилися серед нас. Велику кількість біженців заарештували через кілька місяців, коли вони спали, як це зазвичай робилося в радянські часі, і їх вивезли до Сибіру в товарних вагонах, оскільки вони відмовлялися прийняти радянське громадянство. Ця тяжка кара, яку зазнали бідні біженці, врешті-решт врятувала їх від життя в пеклі на землі за часів гітлерівського панування. І близько 50 відсотків з них врятувалися від смерті.

Мізоч змінився і перестав бути схожим на себе, аж до невпізнання; магазини зникли, комерція померла, обличчя мешканців були похмурими, а серце гризла тривога.

Усі євреї змогли влаштуватися на державну роботу. Вони робили це не стільки заради зарплати, скільки задля того, щоб отримати бажаний статус добропорядного громадянина…

[Page 91]

після певних зусиль я теж отримав посаду бухгалтера на цукровому заводі, яка стала оберегом від ув'язнення і висилки до Сибіру.

Окупанти ставилися до євреїв з набагато більшою довірою, ніж до українців, тому що ті мріяли про національну незалежність, якої вони могли б досягти за допомогою німців, євреї ж віддавали набагато більшу перевагу радянській владі, аніж ситуації війни, а деяким з них радянська влада подобалась навіть більше, ніж колишнє польське панування.

поступово всі євреї пристосувалися до ситуації і влилися в нове життя містечка, натомість українці організовували змови та спостерігали за гітлером. І тут їхня мрія стала реальністю. Німеччина напала на Росію.

Легко уявити, яка паніка виникла серед нас з початком нової війни. Ми, євреї, були охоплені зневірою та тривогою, а українці раділи й тішилися, бо ось йде гітлер, який не тільки звільнить їх від влади, проти якої вони борються, а й принесе їм національну незалежність. через деякий час вони переконалися, що їх насправді обдурили, і що гітлеру навіть на думку не спадало надати Україні незалежність. проте гітлер дотримався своєї обіцянки стосовно принаймні одного: євреїв залишили на їхню милість, і їм дозволили повною мірою брати участь у знищенні євреїв.

Одразу після прибуття німців до Мізоча неєврейське населення навколишніх сіл організувало розправу над євреями. На чолі заворушників був Ярмалюк із села Дермань. Ярмалюк, який був відомий як комуніст, а за радянських часів був близьким до керівництва, хотів, очевидно, відмити цей гріх єврейською кров'ю. Він власноруч поранив сокирою свого знайомого Елі Шиндельгойза, який вижив лише дивом, а Хану Трохлієр та деяких інших євреїв було вбито. У цих погромах був важко поранений гершон Моссман, чоловік Рахіль Меламед. Доля пожартувала з нами тоді, бо ми врятувалися від жахливої розправи завдяки німцям, які відкрили вогонь по бунтівниках і розігнали їх.

Ярмалюка не врятувало те, що він очолив заворушення. його ж товариші – українські націоналісти – згадали про його співпрацю з радянською владою і вбили його.

Коли все заспокоїлося, євреї поховали своїх померлих і змили засохлу кров, … почалися укази і цькування. Християнин, який лише вчора і позавчора кланявся тобі і був твоїм другом, більше не впізнав тебе, наче бачив уперше в житті. А ті, хто в глибині душі таємно виступали проти переслідування євреїв і бажали їм добра, мали поводитись як усі і демонструвати свою ненависть до євреїв.

Євреї поволі-поволі втрачали безпеку, а разом з тим і гідність.

[Page 92]

Бідність брала своє, мораль занепадала, а серед євреїв зросли поділ і підозрілість. Ми знали, що в часи біди та лиха єдність євреїв зростає. На жаль, цього разу було інакше. Ти знаєш, Реувене, про той жахливий випадок, коли зять Берніо Санніса доніс на Зейді гельмана, що той зарізав корову в гетто і продав її м'ясо євреям. Він зробив це, бо не отримав свою частку від Зейді. Зейді повісили за його провину на очах у всієї громади, а донощик жив у гетто, ніби нічого не трапилось. подібний же випадок стався в юденраті, про що я розповім нижче.

Юденрат був організований німцями з метою надалі експлуатувати євреїв і знищити їх. Юденрат збирав різні контрибуції для німців; вони збирали для них одяг, меблі, прикраси, срібло та золото, і організували робочі команди. В обмін на це німці обіцяли особисту безпеку та спокій членам юденрату. Звичайно, після виконання цих обов'язків членів юденрату вбивали разом з рештою євреїв, а іноді й більш жорстоко.

Я маю зазначити, що у поводження з нами члени юденрату не втрачали людяності та навіть зберігали свою моральність і праведність. Звісно, у нас теж були непрості стосунки з юденратом, але в порівнянні з іншими місцями наші відносини з юденратом були ідеальними. Юденрату було зовсім нелегкою виконувати свою роль, оскільки, з одного боку, вони мали виконувати всі бажання німців, а з іншого – не хотіли шкодити євреям. Це було неможливо зробити. Але наш юденрат був відносно хорошим.

Юденрат офіційно очолив Абба Штівель. Однак він був занадто слабким для цієї посади, і тому практично усіма справами займався Мелех гусак. У юденраті були досвідчені політики, такі як йона Наміробер і Мендель Дордік, а також декілька членів з числа біженців.

Коли настав час виконувати вимоги німців стосовно матеріальних цінностей, євреї, звісно, не хотіли розлучатися зі своїм майном. Щоб не допустити активізації української поліції, необхідно було створити єврейську поліцію, і таким чином юденрат перетворився на найнижчий за значенням різновид пекла. члени єврейської поліції вірили, як і їхні господарі з юденрату, що за вірну службу німцям вони будуть врятовані від знищення. Мушу ще раз зазначити, що ми не звинувачували членів юденрату в тому, що вони скористалися своїм становищем у своїх власних інтересах, і я міг би засвідчити – все, що робилося їхніми руками, було зроблено через необхідність гіркої реальності і було неминучим.

Я звинувачую їх лише в одному – у злочинно наївній довірі до німців. Вони бачили, як німці знищували громаду за громадою, не залишаючи від них і сліду, і все одно вірили німцям, які обіцяли, що Мізоч не зачіпатимуть, якщо німецькі накази будуть виконуватися до останньої літери…

[Page 93]

Моше Родман був секретарем юденрату. його моральні принципи завжди були сумнівними, і він цілком підходив для цієї ролі. З часом він захотів стати особою, яка приймає усі остаточні рішення, і коли йому відмовили, він пішов до гестапо з доносом на юденрат, що вони зрадили довіру влади; він повідомив гестапо, що має докази того, що юденрат звільнив рабина від вимоги передати його плащ німцям, і що самі члени юденрату не тільки не віддали свої пальта, але взяли собі ті, що були призначені для німецької армії…

Зі свого боку юденрат звинуватив Родмана в порушенні порядку і підбурюванні населення проти юденрату. Ці два звинувачення, звичайно, були безпідставними і по суті брехнею, але вони становили велику небезпеку для всіх нас. Зрештою, Родмана ув'язнили, а ще через два дні – його дружину та двох дітей. Їх розстріляли в підвалі української поліції, але ходили чутки, що їх перевели до здолбунівського в'язниці.

Свідченням міри безпорадності та сліпоти юденрату є такий факт: ми знали, що всі міста в нашій місцевості були очищені від євреїв. У таких населених пунктах як Дубно, Рівне, Радивилів, Рогачів, Озерко та інших не залишилося жодного єврея. Однак німцям вдалося переконати членів юденрату, що ті євреї були знищені, оскільки не виконували вказівок влади та підбурювали до повстання. Вбивці до кінця хотіли експлуатувати кров євреїв, їхню силу та майно.

під час німецької окупації я працював на цукровому заводі підсобним робітником. приблизно за тиждень до дня знищення мене викликав до кабінету директор цукрового заводу (він був поляк і давно був моїм хорошим знайомим) і сказав, що під час поїздки на цегельний завод, який був адміністративно пов'язаний із цукровим заводом, він помітив мотоцикл. поки він стояв і думав про мотоцикліста, він побачив, як німецький жандарм Отто оглядає ями цегельного заводу. На його запитання, чим він може допомогти, жандарм відповів, що отримав наказ визначити, чи можна тут отримати сто тисяч цеглин потрібних для німецького будівництва. Управитель, підозрюючи щось, подзвонив гебіткомісару [районному комісару], і гебіткомісар відповів, що цегла їм зовсім не потрібна. Тому він, ризикуючи своїм життям, розказав мені, що кінець близький і потрібно рятувати те, що ще можна врятувати.

Я, звісно, одразу передав юденрату те, що сказав директор. Не зволікаючи, вони відправили до німців герша гольдбреннера з Білгорая, який представляв у юденраті біженців. Він, до речі, був моїм хорошим другом і знав, як поводитися з німцями, і вони його добре приймали. Він пішов до німців з дорогоцінними подарунками і великою кількістю золотих монет.

[Page 94]

Він повернувся без подарунків, але не зовсім спокійний. Він, звісно, не назвав німцям ім'я директора; він лише сказав їм, що українці вихваляються – кінець близький і їм навіть відомо, що ями цегельного заводу обрані могилою для громади. Німці відповіли йому, що така ідея – то власні бажання українців, і вони це вигадали, оскільки хотіли нашого знищення. Зрештою [німці] порадили не слухати брехні і продовжувати працювати. про всяк випадок хтось із німців урочисто повторив свою обіцянку, що якщо ситуація буде погіршуватися, він повідомить про це гольдбреннера за кілька тижнів. Згодом гольдбреннер насмілився і сказав, що українці навіть кажуть, що його, того самого Отто, який дав обіцянку, бачили на ямах. На це німці не сказали жодного слова.

Цей факт справді засмутив декого в юденраті, але вони хотіли вірити в брехню німців і тому відкидали усі попередження. Так настав день знищення.

Я вже кілька разів сідав, щоб написати щось для книги, але не зміг. Сподіваюся, ви розумієте мій стан душі і пробачите мене. Я завжди допоможу вам з іншими справами.

Завжди ваш,
Єгуда Бройнштейн

Залізнична станція в Мізочі

[Page 95]

У перші дні нацистської окупації життя в Мізочі йшло як завжди, і євреї майже не постраждали. Я пам'ятаю, що матері, чиї сини втекли з відступаючою радянською армією, плакали і сумували, заздрили матерям, чиї сини залишилися в Мізочі, бо здавалося, що все не так погано, як очікували. Моя мати належала до тих, хто був у скорботі. Її єдиний син – мій брат Іцхак – був десь далеко, переживав страждання та труднощі, а інші жили в Мізочі зі своїми сім'ями цілі та неушкоджені.

Але спокійні дні тривали недовго. Вже на четвертий день німецької окупації містечка ми всі зрозуміли, наскільки ми нещасні. На мою долю випало опинитися серед перших постраждалих. За розпорядженням української поліції близько двох десятків дівчат, найкрасивіших і найосвіченіших в містечку, включаючи сестер Беллу і Цвію Трохлієр, Єву Фінкель, Мнуху Міллер, Адлу Фідельман і двох дівчат-біженок, чиї імена я не пам'ятаю, повинні були з'явитись в державні установи. Батьки та близькі, звісно, розлучалися з нами з криками, молитвами та неспокійними серцями.

Коли ми всі зібралися, нас вишикували в шеренги, і ми пройшли вулицями міста. По дорозі поліція ображала нас, знущалася з грубістю, властивою українським заворушникам, намагалась домагатись нас. Ми не відповідали. Ми домовилися між собою не плакати і не благати заворушників, щоб не сталось. Тому ми йшли в тиші й сумі, не вимовивши жодного слова. Після того, як ми тричі обійшли містечко, нас повели до госпіталю, який на той час влаштували в палаці графа Карвіцького, і який був заповнений пораненими німцями з фронту. Нас привели до пральні і дали купи нижньої білизни та одягу, забрудненого смердючою кров'ю, щоб ми негайно випрали. Це було жахливо й гидко. Але ми працювали і не зламалися. Ми зламалися лише коли поліцай Антон забрав із собою одну з наших подруг, дівчину-біженку. Ми нічого не бачили – ми тільки чули її жахливі крики із сусідньої кімнати. через півгодини вона повернулася, а він йшов за нею. Вона була бліда, мов крейда, і не дивилася на нас. У пральні запанувала гнітюча тиша. Антон вийшов, а вона запитала: «чому ви нічого не питаєте?» Ми продовжували мовчати. Не треба було питати; все було зрозуміло. Раптом вона почала голосити нелюдським голосом. Вона впала обличчям на підлогу і вдарилася головою об цеглу. Ми всі гірко розплакалися засмучені своєю гіркою долею.

На меморіальній службі мене попросили розповісти про наше життя в гетто, у лісі, у схованках, розповісти про диво нашого порятунку. Але в мене вже не залишилося сліз і немає сил повертатися в ті страшні дні.

[Page 95]

Я вже не та весела дівчина, яку ви, мої односельці, знали і з якою були знайомі. Тепер я матір двох дочок, зламана та зруйнована людина, у плоті та крові якої відбилися часи Голокосту. Але я не можу вам відмовити і розповім хоча б трохи про своє життя з дня знищення гетто в нашому містечку. Я не можу згадати все, і є багато речей, які я просто не хочу згадувати. Перед моїми очима стоїть моя старенька 80-річна бабуся, з нерозчесаним сивим волоссям, з палаючим обличчям, простягнутими до неба худими руками, і вона молиться Богу: «Владико Всесвіту! Я хочу прийти до тебе. Але, будь ласка, не руками вбивць». Я пам'ятаю своїх батьків та їхніх батьків, усіх наших близьких, оточених вбивцями, які біжать і шукають спасіння. чути крики та постріли. На огорожі гетто вже лежать трупи тих, хто намагався втекти. Тоді ми були схожі на мишей, які шукають щілину, щоб вирватися з кігтів хижого кота. Я чую мамин голос, який неможливо забути: «Манічко, ти молода, рятуйся. Моя смерть стане приємною, якщо я буду знати, що ти врятована, я піду до ями танцюючи, якщо не побачу тебе там». І з цього моменту я вирішила жити. Я звертаюся до батька, щоб він провів мене до зерносховища Мейзліча, де я весь час працювала, яке було за три будинки від нашого, і куди я звикла ходити місяць за місяцем, щодня. Він не знає, як мені відповісти, і я розгубилася. Ми всі виглядали божевільними. Лютував жах, дружини билися з чоловіками, батьки з дітьми, молодь із старшими. Наче невідома сила штовхнула мене до огорожі, і я перескочила на інший бік, недалеко від поліції, яка не давали нікому вийти. Але вони мене не помітили, і це було для мене хорошим знаком. Здалеку я помітила Якова Гроссблата та його родича із сусіднього села. Я підійшла до них, ми разом виламали дошку в стіні зерносховища і зайшли всередину. І тут відразу виникла проблема: а що далі? Крізь щілини в стінах ми бачили смерть, що рухалася у вигляді гестапівців з великими собаками. Усі вони носили сталеві шоломи із символом смерті на них. У їхніх руках автомати, усі тягнуть і б'ють євреїв. Ми бачили, як вони тягнули маму з немовлям, яка ховалася між купою дров у дворі зерносховища. Ми скрізь бачили сліди крові. Ми чули крики та постріли, дивилися один на одного і мовчали. Зрештою, за вказівкою Якова, ми почали виламувати дошки підлоги, і втрьох заповзли в яму, що утворилась. Три дні і дві ночі ми нерухомо лежали в могилі тієї ями. Я відчувала, що сили полишають мене. Я задихалася. Я благала інших в ямі відпустити мене, але вони відмовилися, кажучи, що краще згоріти живими у великій пожежі, що розійшлася в той час містечком, оскільки ще живі євреї запалили свої будинки перед тим, як їх вивели на страту, ніж потрапити до рук німців. Проте німцям вдалося стримати полум'я, і вогонь не дійшов до млина.

[Page 97]

Гестапівські собаки ходили просторим подвір'ям млина, винюхували й винюхували, але так і не знайшли нас. А потім інші погодилися на те, щоб я залишила яму з умовою, що якщо мене спіймають, я не видам схованку. Приголомшена і розбита, ледве в змозі піднятись, я залишила яму і змогла непоміченою дійти до директора. Я довіряла йому і відкрила йому нашу таємницю. Під приводом ремонту підлоги, під якою ми ховалися, він прийшов вивести з ями моїх супутників і дав нам їсти та пити. Ми виглядали жахливо, і наше становище було безнадійним. Він порадив нам розділитися заради нашого ж блага.

Він направив хлопців до села Гурби, а мене вирішив відвести в інше село. По дорозі він сказав мені, що відведе мене до своєї сестри за умови, що якщо мене знайдуть німці, я не розповім їм про його допомогу. Він йшов за кілька метрів попереду мене і вказував шлях запаленою сигаретою. Так ми дійшли до його сестри. Я була там [з сестрою] два дні, поки німці не оголосили про суворе покарання для тих, хто переховує євреїв. У темряві ночі мене вигнали з хати, і я дійшла до лісу. Я не зможу описати своє життя в лісі у схованці, мої численні зустрічі зі смертю. Холод охоплює мене навіть зараз, коли я згадую ті дні. Я розповім лише кілька трагікомічних випадків, які, при всьому своєму жаху, викликали слабкі посмішки на наших обличчях. Колись ми сховали 11 євреїв у ямі, що була вирита у стайні під стійлом великого робочого коня. Яма була вкрита гноєм і вхід до неї був через невелику вузьку кришку, яка завжди була вкрита гноєм, а зверху цього всього – кінь. Ми вдихали повітря через кілька вузьких щілин. В одну з наших безсонних ночей раптово обвалилася стеля, і кінь впав прямо на нас. Його ноги провалились в яму, а тіло залишилось вище. Нам не вистачало повітря, і ми не могли поворухнутись. Ми були впевнені, що цього разу нашим стражданням настав кінець, і вони знайдуть нас. У ямі було дев'ять чоловіків і дві жінки – я і Сенка, мила дівчина із сусідніх Варковичів. Однак і цього разу ми відбулися переляком. Вони врятували коня, а також витягли нас з ями, і нам лише довелося перейти в іншу яму. Ми мігрували в нові місця і в нові ями. По дорозі дехто з нас зустрічав милосердну смерть, серед них була і моя супутниця в стражданнях і печалі – Сенка. Вона була неймовірно красивою. Усі, хто бачив її, були в захваті від неї. У неї були дві довгі коси, повні смутку глибокі очі, чудова фігура і ніжне обличчя. Одного разу, під час нашого перебування в ямі, що обвалилася, вона тяжко захворіла. У неї постійно боліла голова, і вона скаржилася на сильні болі. Ми, «лікарі», оглянули її голову і виявили хворобу; її голова була вкрита ранами, а в ранах роїлися сотні вошей... Ми обрізали її коси, вичистили її, і вона одужала. Пізніше, коли вона відновила сили, її вбили. Їй було лише 17. Тут я хочу згадати доброго і праведного чоловіка Йону Фірера, нехай Бог помститься за його кров, який своїми грошима врятував декількох євреїв і дав скибку свого хліба тим, хто голодував. Я теж протрималась завдяки його допомозі. Нехай буде благословенна його пам'ять, а душа зав'язана у вузол життя.

[Page 98]

Настав день радості. червона армія вигнала німців, а ми вийшли на денне світло. Скільки ми сподівалися на цей день? Скільки ми молилися і чекали на цей день? І ось він прийшов для всіх нас, якими б ми не були нещасними, я залишилася самотня і одна з усієї моєї великої родини. Хвора, зламана і без копійки. Я навіть не могла ходити. Мої друзі винесли мене з ями, і з їхньою допомогою я вправлялася в мистецтві ходьби. Я дісталась Мізоча. Точніше, того місця, де колись стояв Мізоч – моє прекрасне й дороге містечко. Я прийшла попрощатися з могилами наших братів-мучеників, з тими дитячими днями щастя, які я там колись провела. Я стояла біля могили і бачила ділянку землі, що була вкрита свіжою травою. Я стояла і дивилась, і мені здалося, що земля піднімається, і що я почула голос, який тихо плаче, схожий на звук плачу моєї матері. Я захлинулася сльозами; мої очі самі заплакали. Розбита і виснажена, з прокльонами на устах, я назавжди втекла з того місця.

  Mizoch, Ukraine     Yizkor Book Project     JewishGen Home Page

Copyright © 1999-2024 by JewishGen, Inc.
Updated 25 Jan 2022 by LA