|
[Page 195]
Мордехай Шейнфельд
[Переклад з івриту Гейбріель Купер]
Як Ашер Зеліг побив Йосля Нассіаса
Коли мені виповнилося 11 років, мені судилося стати годувальником сім'ї; це було під час першої світової війни. Мій батько помер, два мої брати переховувалися далеко від дому, щоб їх не призвали в армію, і я був змушений допомагати матері вести справи.
Ми володіли будівлею міської управи, що стояла на пагорбі в центрі містечка, і в ній розташовувалися більшість крамниць Мізоча. Пани Неміровер, Погорільцер і мій дядько Герцль Шейнфельд стали нашими партнерами і торгували усім, чим тільки могли.
У дитинстві моєю роботою було їздити з українськими візниками до міста Славута[1], купувати й привозити назад нафту для населення та армії. Ця робота вважалася досить легкою і придатною для мене. Насправді ж, це була важка, виснажлива, серйозна й небезпечна робота. Окрім проблем на дорозі, частих перевірок поліції та армії і побоїв, які я терпів на кожній з цих перевірок, мені доводилося в «сім очей»[2] пильнувати візників, щоб вони не вкрали дорогоцінну рідину. Під час однієї з таких поїздок я привіз бренді замість нафти. Наші партнери дуже хвалили мене за цю «операцію», і я успішно повторював її багато разів. Прибуток був великий і значний, і всі ми стали дуже багатими. Оскільки я був головною причиною цього успіху, я зарекомендував себе як обізнаний і досвідчений торговець, і мені доручили торгівлю шкірою та галантерейними виробами.
Знавцем цих товарів у нашому містечку був Йосль Нассіас, і з ним я організовував усі закупівлі. Товари купували в сусідніх селах Верхів[3] і Тучин[4]. Ми, звісно, їздили туди, але тільки кінними возами, по брудних, напівзруйнованих дорогах, як це було в ті часи. Якщо до Верхова можна було доїхати прямою дорогою, то щоб дістатися Тучина доводилось переправлятися через річку Горинь[5] і використовувати наплавний міст.
[Page 196]
До сьогодні я пам'ятаю те велике враження, яке справив на мене перехід через річку по наплавному мосту. Мені завжди шкода, що це тривало так мало часу. Майже в кожній розмові я згадую історію про наплавний міст. Мені ніколи не набридає розповідати про це: коні стоять, запряжені у вози, з головами в мішках з кормом. Вони задоволено їдять, а ми сидимо на возу, продовжуючи подорож…
Під час однієї з наших поїздок до Тучина ми приїхали в заїжджий двір Злати, який ми називали Златопольською, щоб зупинитися на ніч. Там ми познайомилися з молодим чоловіком і дівчиною та їхніми супроводжуючими, які домовилися зустрітися там для оглядин. Ми запросили їх до нашого столу і зав'язалась жвава розмова з іншими відвідувачами. Майбутній наречений сидів мовчки, і майже жодного слова не сходило з його вуст. Я помітив, що його супутники спонукали його брати участь в розмові, а не сидіти як манекен.
Розпочав розмову і більше всіх говорив, звісно, Йосль. Він не дозволяв нікому перехопити розмову. Він говорив і говорив, доречно й недоречно, майже не зупиняючись. Майбутній наречений, мабуть бажаючи показати обізнаність в питаннях міст і містечок, раптом звернувся до Йосля і сказав, що йому здається, ніби вони вже зустрічалися колись у Львові[6]. Можливо, Йосль підтвердив би слова майбутнього нареченого, адже він любив удавати з себе в компанії світську людину. Проте моя присутність заважала йому. Він знав, що якщо скаже, що бував у Львові, я одразу вкажу на його помилку, бо він ніколи раніше у Львові не був. Тому Йосль сказав тому нареченому, що вони, цілком можливо, вже зустрічалися в іншому місті, це могла бути Одеса[7] або інше місто, але він лише готувався вперше в житті поїхати до Львова. Я б скористався можливістю викрити його, але ми насправді найближчими днями мали їхати до Львова, щоб налагодити зв'язки з торговцями шкірою в цьому місті. Через декілька днів ми прибули на станцію в Озерянах. Йосль стояв у черзі, щоб купити квитки на потяг. Він повернувся весь сяючий від щастя і сказав мені, що якби не його вміння розбиратися із дрібними службовцями, ми б не отримали квитки на потяг. Я знав, про його схильність до хвастощів, тому похвалив його і зробив декілька компліментів його великим здібностям та знанням…
Йосль також любив дрібні дешеві витівки, наприклад, зв'язати китиці молитовних шалей, щоб вони навмисне плескали вірянина по щоці чи вуху, а коли вони дивилися на нього, він робив вигляд, ніби взагалі «не вміє ставити запитання».[8] Або він лоскотав голову людини, яка займалась складними підрахунками чи розглядала книгу, або промовляла молитву Аміда,[9] і насолоджуватися тим, як людина сердилась, безуспішно намагаючись прибити або відігнати, як їй здавалось, докучливу муху…
[Page 197]
Коли ми сіли в потяг, який прямував до Львова, він пішов коридором, заглядаючи в усі купе, шукаючи знайомих чи просто інших євреїв, з якими можна було б побазікати. Я сидів у купе біля вікна й переглядав газету. Я насолоджувався поїздкою у м'якому купе, яке розгойдувалося. Раптом я почув звуки ляпасів по щоці і голос Йосля, який благав пробачення польською мовою. Я вийшов і побачив, як міцний гой[10] б'є Йосля і кричить: «Потворний, жалюгідний жид,[11] я провчу тебе!» Йосль відповідав плаксивим голосом: «Але я думав, що ви Ашер Зеліг». Я ледве вирвав Йосля з рук розлюченого поляка і відвів його до нашого купе. Трохи заспокоївшись, він розповів мені, що, йдучи по вагону, він, до великої радості, помітив Ашера Зеліга з Мізоча, якій хропів на полиці в одному з купе. Недовго думаючи, Йосль увійшов до купе, закатав рукав на правій руці та з усієї сили вдарив Ашера Зеліга по сідницях. На його подив перед ним постав не Ашер Зеліг, а розлючене обличчя з великими вусами… Його пояснення не допомогли. Поки його били, він кричав «але я думав, що ви Ашер Зеліг».
Пригоди у Львові
Ми приїхали до Львова. Був ранній вечір. Враження від великого міста стерли з наших сердець інцидент з «Ашером Зелігом». Ми трохи пройшлися центральними вулицями міста. Коли магазини зачинилися, ми почали шукати, де заночувати. Ми не знали міста, і, на жаль, усі готелі, у яких ми хотіли зупинитися, були переповнені. В одному з дешевих готелів нам пообіцяли місця після 12 години ночі. Не маючи іншого вибору, ми погодилися. Оскільки до призначеного часу залишалося ще чотири години, ми знову вийшли прогулятись містом. Прогулюючись, ми дійшли до будівлі театру. Ми купили квитки і зайшли всередину. Одразу біля входу нас зупинив швейцар і сказав, що забере наші пальта в гардероб. Йосль був одягнений в дорогу шубу і боявся залишити її в ненадійних руках. Швейцари наполягали, тож Йосль віддав пальта в гардероб, але сів біля дверей театральної зали, щоб стежити за своєю шубою… завіса піднялась і вистава почалася. Тоді ми зрозуміли, що потрапили в ще одну пастку; ми думали, що вистава на їдиш (а як інакше?), а тут все відбувалося польською. Зайве говорити, що ми небагато зрозуміли з тієї вистави.
[Page 198]
Отже, вистава нас мало цікавила. Йосль був одержимий своєю шубою в гардеробі, і кожні кілька хвилин відчиняв двері, щоб глянути на шубу в гардеробі. Це дратувало глядачів, і через їхні скарги його вивели із зали. Йосль зрадів цьому, оскільки отримав свою дорогоцінну шубу точно в такому стані, у якому він її залишив. Ми гуляли містом до півночі, а потім повернулися до готелю. Нам дали одномісний номер з одним широким ліжком на двох. Ми роздяглися і лягли спати. Йосль не давав мені заснути. Він повернувся і сказав, що без його вміння поводитися з клерками, ми б зараз не відпочивали в ліжку. Коли я попросив його дати мені спати, він почав мене лоскотати і боротися я зі мною. Це закінчилося лише тоді, коли ліжко під нами розвалилось, і ми опинилися на підлозі… Це налякало нас обох, і ми почали думати про те, як зробити так, щоб ліжко виглядало цілим, принаймні поки ми не вийдемо з готелю. Йосль вийшов у двір, знайшов там кілька цеглин і приніс їх до кімнати. Ми підклали цеглу замість зламаних ніжок, застелили ліжко, опустили покривало до підлоги, щоб не було видно ніжок, і лягли на підлогу… Уранці, як тільки ми почули, що ворота відчинили і прийшли працівники, ми заплатили та швидко пішли звідти. Поснідавши, ми пішли шукати знайомих за тими адресами, які ми мали. О 10 годині ми приїхали до квартири родича дружини Йосля. На парадному вході було написано: «вхід із двору». Ми обійшли, але двері там теж були зачинені. Ми посмикали ручку, але двері не відчинялися. Тоді Йосль сказав: «Моттель, допоможи мені». Разом ми натиснули на двері, і вони відчинилися. До дверей були притулена драбина, яку використовували для фарбування. Драбина впала на сервант і розбила скляний посуд в ньому. Піднявся переполох. Із сусідніх квартир повиходили жінки, вони були перелякані та кричали, і нам лише дивом вдалося втекти звідти.
Після того як ми благополучно повернулись на вулицю, наш настрій змінився і ми вирішили відтепер нікуди не ходити без сторонньої допомоги. Ми мали адресу одного кафе, де нам потрібно було зустрітися з довіреною людиною, яка б направила нас до потрібних магазинів. Ми вирішили відтепер ходити містом лише з цією людиною. Ми ледве знайшли місце. Там ми ледве дочекалися того чоловіка, і з його допомогою виїхали зі Львова спокійно та з вдалими покупками.
Витівки Р.[12] Іцхака Бараца (Іцика Чукральніка)
Мій кузен Хон любив спати на вулиці спекотними літніми ночами на возі із запашним сіном. Віз стояв біля міської управи з камінням чи цеглою під колесами, щоб не скотився вниз.
[Page 199]
Одного разу вранці Р. Іцхак прийшов на те місце, дістав цеглу з-під коліс воза, той покотився вниз і зупинився посеред ринку. Незабаром ринок заповнили місцеві селяни та жінки з містечка, які прийшли купувати у селян продукти. Шум, який піднявся на ринку, розбудив Хона, який думав, що він біля свого будинку. Він підвівся з воза, підняв сорочку, зняв білизну і почав із задоволенням чухатись… Побачивши це, жінки здивувалися та розлютилися: було так рано, а циркові клоуни вже приїхали…
Р. Ашер був багатий, і майже всі євреї містечка заробляли на життя дякуючи йому і залежали від нього. Його син Їшаяху Гільберг навчався і виховувався в Одесі, бачив великий світ, мав освіту і манери. Кожного разу, коли він приходив до будинку Р. Іцхака, він скаржився на нудьгу в містечку, відсутність культурного товариства, тугу за великим містом Одесою. Р. Іцхак вирішив провчити молодого Їшаяху і довести йому, що Мізоч насправді гарне й цікаве містечко, і що за ним і його людьми теж можна сумувати.
Одного разу, коли Їшаяху прийшов до нього додому і почав, як зазвичай, скаржитися на нудьгу в містечку, Р. Іцхак запросив його поїхати з ним у сусіднє село, де йому потрібно було влаштувати якісь дрібні справи, а Їшаяху тим часом міг би розвіяти свою нудьгу. Оскільки Р. Іцхак пообіцяв, що поїздка триватиме не більше півгодини, Їшаяху охоче погодився на його пропозицію.
Замість півгодини поїздка тривала півтижня. Р. Іцхак їздив по селах та містечках і не реагував на скарги та протести Їшаяху. Тільки коли Їшаяху сказав, що сумує за Мізочем, і що все, чого він хоче це повернутися вже додому, він наказав візнику повертати до Мізоча. Відтоді Їшаяху не сказав жодного поганого слова про своє рідне містечко Мізоч.
Моттель Скупий був дуже багатим. Його скупість була такою ж великою, як і його багатство. Він скупився на слова й одягався, як бідняк. У містечку шепотіли, що Моттель має лише одну пару довгих штанів, яку він носить і в будні, і в суботу. Р. Іцхак вирішив перевірити це і зробив це, як завжди, за допомогою хитрої витівки.
Уранці прохолодного осіннього дня він пробрався до дому Моттеля, взяв штани, які лежали на стільці, і запхав їх в димохід. Коли Моттель прокинувся, він [Р. Іцхак] повернувся і сказав, що йому потрібно негайно виїхати з ним із містечка, щоб купити віз зерна за дуже дешевою ціною.
[Page 200]
Один із знайомих [Р. Іцхака] привозив зерно для конкурента [Моттеля] Каца, але оскільки в його серці була образа на Каца, він звернувся до селянина з проханням відтепер продавати свій товар Моттелю. Він [Р. Іцхак] закликав Моттеля одягатися якомога швидше, а сам вийшов переконатися, що фермер не поїде до Каца. Р. Іцхак вийшов, а Моттель схопився з ліжка як стріла, щоб одягнутися і бігти влаштовувати покупку. Він не знайшов своїх штанів на звичному місці. Він почав бігати по кімнаті, шукаючи в усіх щілинах, а коли не знайшов штанів, покликав на допомогу дружину, але безрезультатно. Тим часом Р. Іцхак повернувся в дім, і Моттелю довелося повернутися в ліжко, бо йому було соромно ходити по кімнаті в нижній білизні. Коли його запитали, чому він не одягнений, він почав заїкатися і сказав, що почувається погано. У нього був напад болю в животі, який він відчував у голові. Р. Іцхак удав із себе стурбованого і сказав, що приведе польського лікаря. Боючись, що Р. Іцхак справді приведе польського лікаря і що його «застуда» коштуватиме йому великих грошей, Моттель був змушений сказати правду.
Р. Іцхак порадив йому надягти парадні суботні штани, оскільки угода того варта. Тут втрутилася дружина Моттеля і зізналася, що зниклі штани були єдиними, які мав Моттель… Р. Іцхак «знайшов» штани під сервантом. Моттель швидко одягнувся, і вони обидва пішли туди, де мали зустрітися із селянином. Обидва шукали й звали селянина, але все було марно. Минуло багато часу, а Моттель все ще шкодував, що через штани угода потрапила до рук його конкурентів.
Байка про дві «інші речі»
Домашнє виробництво шнапсу, який українською називається «самогоном», розвинулось в нашій громаді під час Першої світової війни. Коли алкоголь стало важко дістати, усе населення з ентузіазмом почало його виготовляти. Сировина була доступна, багато хто скористався шансом отримати легкий прибуток, а клієнтів для цього нескінченного продукту було більш ніж достатньо. Ми також стали експертами у виготовленні самогону.
Влада, звісно, забороняла виготовляти чи продавати самогон. По-перше, вони не хотіли конкуренції в цій сфері, а по-друге, боялися за здоров'я населення. Отже, ми виробляли самогон потайки, у віддалених місцях і так, щоб люди не бачили.
Наше підпільне виробництво знаходилось за містом, у будинку Рахіль із села Півче (Рахіль Півчанка). Ми гнали шнапс вночі, а відходи зберігали в бочках.
[Page 201]
Ми не могли просто вилити цей розчин, тому що запах розійшовся б повсюдно, і нас би викрили.
Одного разу із сусіднього села забрели дві свині і випили бочку з розчином. З того розчину вони сп'яніли і впали, як мертві, біля будинку. Ми швидко дізнались про це і за допомогою Цві Трухлера завантажили п'яних свиней у сани, проїхали близько 10 кілометрів і кинули в яму біля села Кунин. Крім нас, ніхто про це не знав.
Вранці містечком пішли чутки, що в ямі біля Кунина знайшли дві «інші речі». Прізвиськом «інша річ» у Мізочі називали свиней, а також свиней, які ходять на двох ногах. Одразу поширилися чутки, що в ямі біля Кунина знайшли вбитими двох неєвреїв (гоїв). Коли інформація дійшла до поліції, на місце виїхала група озброєних поліціантів. Замість мертвих людей вони знайшли двох товстих свиней у глибокому сні… Поліціанти дуже зраділи, привезли свиней до м'ясника Лундовського і влаштували справжній бенкет. Вранці прийшов батько начальника поліції і поскаржився, що з його свинарника зникли дві свині. Однак ніхто не побачив зв'язку між зниклими свинями та тими, що були знайдені за 10 кілометрів від свинарника. Відтоді самогонний розчин ретельно охороняли, щоб свині не поласували ним.
Відкликане благословення
Мій ребе, покійний Р. Шломо Фініас, був дуже побожним євреєм, гарячим і відомим своєю одержимістю. Він зазвичай пив чай з чайника, який в усталений час готувала його дружина. Він ніколи не відхилявся від цього звичаю. Його улюбленим часом пити чай була година між пообідньою та вечірньою молитвами. Протягом тієї години, поки він пив чай, він перевіряв наші знання, які ми здобули на уроках того дня, і належним чином бив нас, якщо ми чогось не знали.
Серед учнів ребе Шломо, який спочиває на небесах, був син міського ребе Р. Ханоха Моттель Кіт. Моттель був неймовірно неслухняний. Він постійно порушував спокій ребе та його дружини, і щоразу, коли рабин ставив його на місце, його неслухняність дедалі збільшувалась.
Одного разу, коли Р. Шломо поставив чайник на стіл, щоб випити чаю під час години Мінча[13], дружина покликала його на вулицю. Мотель Неслухняний схопив чайник і вилив у нього свою сечу…
[Page 202]
Через декілька хвилин ребе повернувся, налив з гарячого чайника в чашку, вголос поблагословив та із задоволенням сьорбнув. Його обличчя миттєво скривилося, і він почав плювати. Ми вибухнули сміхом. Після того, як нас усіх пристойно побили, ми розповіли ребе, що зробив Моттель. Тоді він схопив Моттеля за голову й закричав: Горе мені! Я даремно поблагословив…
Останнє слово залишилось за ним
Хаїм Листоноша і Ашрака Олікер змагалися між собою за одне місце на кладовищі «після 120». Після тривалої сварки з цього приводу вони домовилися між собою, що це місце отримає той, першим піде дорогою усієї плоті. Доля визначила, щоб листоноша Хаїм помер першим, на похорон прийшов великий натовп, серед них і «конкурент» Ашрака Олікер. Після того, як могилу опечатали, підійшов Моттель Лагідний і сказав йому: «О, Ашрака! Останнє слово залишилось за ним, ха!»
Як Лукаш перетворився з ворога на друга
Поліціант Лукаш суворо виконував свої обов'язки, і підкупити його було неможливо. Він займав посаду заступника начальника поліції і в усі очі слідкував, щоб решта поліціантів так само жорстко ставилися до євреїв. Він демонстрував свою огиду до євреїв і майже в усіх розмовах представляв себе ненависником євреїв. Особливо від нього страждала моя мати, бо шинок, яким вона керувала, не відповідав все більш жорстким законам Лукаша… Коли вона не отримала розумного пояснення, а благання та спроби його підкупити не дали результату, вона вирішила змінити його ставлення в дуже унікальний спосіб. Точно знаючи, що Лукаш не погодиться повечеряти за її столом, вона попросила знайомого поляка влаштувати за її рахунок королівський бенкет для Лукаша. Коли Лукаш вже не міг відрізнити проклятого Хамана від благословенного Мордехая[14], його привели в наш шинок. Тут він ковтнув ще кілька чарок алкоголю, його геть розморило, і він безпорадно впав на підлогу. Тоді мама покликала нас на допомогу, і ми перенесли п'яничку в спеціальну кімнату і поклали на біле ліжко, знявши брудний одяг.
Тієї ночі моя мати пильнувала його. Вона почистила й попрасувала одяг Лукаша. Раз за разом вона зазирала до його кімнати, щоб перевірити, чи не прийшов він до тями.
Уранці Лукаш прокинувся. Мама побажала йому доброго ранку і подала йому чай з лимоном. У відповідь на його запитання про те, як він сюди потрапив, мама сказала, що знайшла його, коли він брудний валявся на вулиці і кричав.
[Page 203]
Вона вибачилася, що дозволила собі зробити те, що зробила, і додала, що було незвично бачити його в такому стані, мабуть, він занадто багато випив і сп'янів. Це не відповідало його посаді, якби люди побачили його, це вважалося б ганьбою, тож вона вирішила і наважилася забрати його додому з допомогою сина. Вона запевнила, що ніхто, крім її родини, не бачив його п'яним.
Коли мати віддала йому одяг, вичищений і попрасований, він не стримав своїх почуттів і сказав, що був неправий у своєму ставленні до євреїв, що вважав їх шахраями, жадібними і такими, що ненавидять гоїв.
Відтоді він став нашим другом і змінив своє вороже ставлення до євреїв.
Примітки перекладача з івриту на англійську
|
JewishGen, Inc. makes no representations regarding the accuracy of
the translation. The reader may wish to refer to the original material
for verification.
JewishGen is not responsible for inaccuracies or omissions in the original work and cannot rewrite or edit the text to correct inaccuracies and/or omissions.
Our mission is to produce a translation of the original work and we cannot verify the accuracy of statements or alter facts cited.
Mizoch, Ukraine Yizkor Book Project JewishGen Home Page
Copyright © 1999-2024 by JewishGen, Inc.
Updated 25 Sep 2022 by JH